Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Мене запакували та доставили до відділку. 

Як злочинницю, як жалюгідну крадійку квітів. Це було принизливо. Я мала їхати до Шервуда, а натомість потрапила на нари. Опинилася в смердючій клітці, через стінку з якимось п'яним рецидивістом. 

Це було жахливо — просто катастрофа. Намагалася не привернути до себе увагу, але натомість потрапила до поліції. Тепер у мене відібрали документи, забрали гроші та взагалі все, що було в кишенях. Конфіскували сумочку та телефон разом із нею. 

Я вперше у житті перебувала в ізоляторі. Поки що це просто клітка. Лякаюча металом і безвихіддю. Але попереду на мене чекав допит, мені ставитимуть запитання, з'ясовуватимуть мою особистість. Впевнена, вони це вже зробили. Адже там був мій паспорт...

Весь мій план тріщав по швах. Я не знала, на що сподіватись тепер. Додому повертатися не хочу — я мушу доїхати до пункту призначення. Тож молитимуся. Може, мені пощастить. Випишуть просто штраф та відпустять. Можливо, я покліпаю гарно очима, зроблю губи качечкою, сльозливо попрошу в офіцера вибачення. Гляди й відпустять без зайвої тяганини. 

Аби вони не довідалися, що я дружина шерифа. У будь-якій іншій ситуації я відразу натиснула б на статус, на прізвище. Але зараз мені не можна афішувати цю деталь. Нехай просто думають, що я звичайна дурепа. Навіть клептоманка, яка потрапила до Канзасу проїздом. Мені ця легенда лише на руку. Головне, щоб мене не розкрили, щоб ніхто в мені не впізнав дружину техаського копа.

— Агов, та я тебе знаю, — почулося за спиною. 

І в мене від таких слів похололо в жилах. Тільки цього мені не вистачало.

Я повернулася до сусідньої камери та побачила чоловіка. Неохайного, злегка бомжуватої зовнішності. Волосся стирчить, заросле обличчя невизначеного віку. Але ці палаючі цікавістю очі — вони дивилися прямо на мене. Таке відчуття, що він мене знає. А я його — ні. Хто цей тип?

— Мене?

— Ага, тебе. 

— Але хіба ми… — трясла я головою, — хіба ми з вами знайомі?

— Ні, — відповів мужик із таким самим жахливим поглядом. 

І від цієї атмосфери мені стало незатишно. Взагалі незатишно. Я задкувала до ґрат. Дякувати богові, що він сидів в іншій камері — нас поділяли товсті прути.

— Вибачте, ви помилились. Я вас не знаю. І взагалі я… з іншого штату. Ви мене, мабуть, з кимось сплутали. Вибачте, — проковтнула я слину від напруження і відвернулася. 

Але чоловік не припиняв мене турбувати.

— Ти мені декого нагадуєш, красуне. Я тебе знаю. Точно знаю. — Він говорив, а я вдавала, що не слухаю. Заткнула вуха пальцями, заплющила очі. Намагалася ігнорувати те, що він каже. Але слова все одно проникали до розуму. — Я сидів в одній камері з одним виродком… Який обклеїв усі стіни твоєї пикою.

Я розплющила очі. У мене в пам'яті виник епізод — коли Марсель каже, ніби марив мною у в'язниці. І нібито навіть малював мої портрети. Тоді мені це здалося просто гарним прийомом, вигадкою. Але тепер я зустріла незнайомця — і він каже мені те, що я чула від Марса. 

— Що ви сказали? — дивилася я на чоловіка і чекала на його нові слова. — Ви бачили мої портрети?

— Ха-ха-ха… — Він сміявся іронічно, з ненавистю до мене і всієї цієї історії. — Той виблядок був одержимий тобою. Він наробив сотні ксерокопій твоєї фотографії з газети. І ці картинки — вони були всюди. Всюди…

— Ви впевнені, що то була я?

— Це була ти, стерво. Твою фізіономію я запам'ятаю на все життя. Як тепер тебе забути — коли ти красувалася на кожному сантиметрі моєї камери протягом трьох років, поки я сидів за крадіжку. 

— А людина, яка все це робила — розтиражувала "мої" фотографії... Хто він? Як його звали? 

— Як його звали? — повторив той тип з жахливим прищуром. — Його звали і звуть Сатаною. Цього скота багато хто намагався врити, але він той ще кремінь. Ненавиджу! — стиснув він зуби. — Він так любив тебе, що навіть малював твою морду на стінах, на штукатурці — він марив і божеволів від цієї ахінеї. Сильніше наркоти, я базарю... Він все повторював і повторював, — копирсався мужик у спогадах, — як сильно хоче тебе трахнути. Як хоче тебе повернути. Розповідав яскраво, як він це зробить, коли повернеться. Я ненавидів усе це лайно. І його, і тебе — і всю вашу вилупську родину голубків! — мудак плювався злістю, так і мріяв до мене дотягнутися, щоб задушити. 

— Чому це вас так дратувало? Ви заздрили йому? Це була заздрість?

— Це була огида, курво! Бляха, якось я не витримав і сказав йому, що мені насрати на все це! Я взяв і зірвав зі стіни один із цих жалюгідних портретиків...

До камер наблизився черговий:

— Гей! Тихіше там! Жодних розмов!

Нарешті настала тиша. 

Ми обидва мовчали — я і той зек, який сидів разом із Марсом. Спочатку я була рада, що він заткнувся. Але мені не давала спокою його історія. Його розповідь. Мені хотілося дізнатися, чим усе закінчилося — що він іще хотів сказати?

— І як він на це відреагував? — спитала я пошепки за кілька хвилин. — Що він сказав, коли побачив зірваний портрет?

Мудак озирнувся через плече і відповів одним словом:

— Нічого.

Нічого? Це було дивно. Мій Марсель ніяк не зреагував на таке? Не вірю. Може, це був не він? Раптом він помилився — ми говоримо про різних людей.

— Зовсім нічого?

— Він зробив це мовчки. Без жодного слова, — промовив чоловік у півголоса. — Зате я все зрозумів і більше ніколи так не робив. 

Я порушила свої принципи і тупо дивилася на нього. Не могла зрозуміти, що він мав на увазі.

— Що це означає?

Зек повернув до мене обличчя і широко посміхнувся. 

У його верхній щелепі не вистачало зубів. Десь трійко — аж ніяк не менше. 

— Я ще тиждень через трубочку все пив. А їсти не міг… Твій довбаний шанувальник зламав мені щелепу.

— Господи…

— Ненавиджу Марселя Дробінскі, — трясло того типа. — Що його самого, що його банду відморозків.