Його жага - Альбіна Яблонська

— Добре, беру! — не стрималася я і взяла цей кошик в оберемок. 

— У вас готівка чи картка?

— Картка.

— Дуже добре, я зараз — принесу термінал. 

Мені дуже подобалася ідея кошика. 

Такий пишний, приємно пахне. Хотілося закопатись у нього обличчям і вдихати… вдихати цей запах вічно. Спершу я почала сумніватися, чи варто взагалі везти квіти до цієї родини — чи витримають вони дорогу, чи сподобається хлопчикові подарунок. Та й його мати може мене просто не пустити. Після того, що я їй наговорила, вона мене може не сприйняти як друга. 

Треба зателефонувати і повідомити, що приїду. 

— Алло, Дороті, — дочекалася я, поки там знімуть слухавку, — це Кем... Камілла Фінчер. Ви мені дзвонили, ми спілкувалися…

— Так, звісно, ​​я пам'ятаю. Чому ви дзвоните?

— Я вирішила прислухатися до ваших прохань і… приїхати до вас. Хочу побачитися з Роббі. Адже ви не проти?

— О боже! — вирвалось у Дороті. — Звичайно я не проти! Це так благородно з вашого боку — я чекатиму на ваш візит з нетерпінням! Ми з чоловіком сплатимо за переліт і поселимо вас у готелі! А якщо хочете, можете заночувати в нас! Ви можете взагалі оселитися на якийсь час у нас, у нас великий гарний будинок, ми живемо в самому центрі містечка! Щойно прилетите до Бісмарка — наберете мене, і я відправлю чоловіка, щоб забрав вас машиною!

— Дякую, Дороті, це буде доречно… Тільки я не літаком, а автобусом їду.

— А що таке — не було квитків?

— Я просто… Знаєте, я не літаю літаками, не люблю їх.

— Зрозуміло. Розумію. У нас Роббі також дуже боїться літати. Зазвичай через нього накриваються всі плани сімейного відпочинку… Доводиться залишати його на няню або на когось із старших дітей…

Я знову уявила Роббі. Як він росте відлюдьком. Як його не розуміють та не слухають, вважають дивним, незрозумілим, замкнутим. Я зобов'язана йому допомогти, маю побачити його та поспілкуватися. Це допоможе і мені, і йому — він і є той голос із видінь. Це він мене бачив. Він мене кликав. От тільки що він мав на увазі, коли питав, чи "я — вона"? Хто "вона"? Кого він мав на увазі? 

Але в ту мить я почула інший голос. І він був не в голові, не в телефоні — він звучав у мене за спиною. І виявився набагато нижчим і грубішим, ніж можна було чекати.

— Це помилка, — сказав Марсель, торкнувшись носом моєї шиї. Трохи нижче потилиці. Він утискався носом у шию і дихав. Вдихав мене, як я дихаю квітами. — Розплачуватися карткою, здійснювати дзвінки — це помилки дилетантів, Камілло. Він міг би тебе вистежити… Як добре, що першим виявився я.