Його жага - Альбіна Яблонська

— Тоді зрозуміло. Далі їхатимете? Кудись на Північ, гадаю?

Вона ніби бачила мене наскрізь. Її кожне нове питання все більше заганяло мене в безвихідь, у глухий кут. Я починала нервуватися. Нам їхати поряд ще кілька годин. І просто мовчати буде важко. Але й розповідати цій "шпигунці" я теж нічого не можу. Це небезпечно, я можу зіпсувати все своїми руками. Краще тримати рота на замку.

— Ні, я... Якщо чесно, то я поки що не визначилася, куди потім...

— Нічого, я розумію, — кивала вона. — Вам нема чого вибачатися, я стороння людина. Навіщо вам все розповідати? Це я просто базіка, могла би дзижчати вам на вухо до самого ранку. Але... — зітхнула моя компаньйонка, змотуючи плащ і таким чином роблячи подушку під шию. — Я більше не відволікатиму вас від думок. Мовчатиму і не діятиму на нерви.

Стало знову тихо. Я знову поринала в минуле. Але ловила себе на тому, що все це було — я просто прокручувала в голові те саме, ніби сподівалася щось змінити. Але змінити не виходило. Тільки робила собі болючіше з кожним таким разом. Було важко з собою наодинці, хотілося просто плакати, бачачи своє відображення у склі. 

— А я й не проти, — прорізала я тишу через десять хвилин. 

Дивилася на сусідку, що дрімала, і сподівалася, що вона прокинеться. Складе мені компанію. Щось іще розповість. Що завгодно — аби не мовчала, не залишала мене наодинці з Каміллою Фінчер у цьому чорному вікні.

— Що саме "не проти"? — уточнила вона, не піднімаючи повік.

— Щоб ви дзижчали мені на вухо до самого ранку.

Вона розплющила очі, посміхнулася. Я її не боялася. Не вірю, що вона погана людина. А одна я з цією ситуацією не впораюся. 

— Що ж… Я можу говорити про що завгодно. Про погоду. Про політику. Про проблеми малого бізнесу в умовах глобалізації торгових майданчиків, — глузувала жінка. — Жартую. Про таке я могла б говорити, але не стану. Нудьга смертна, — шепнула вона "по секрету". 

Мені стало спокійно на душі. Нарешті поряд був хтось, на кого я могла скинути частину своїх проблем. Хоча б у думках. Розповісти їй щось про себе?

— Я би краще послухала щось про Міранду.

— Про Міранду?

— Ваша сестра. З Канзасу. Мені цікаво, як вона веде свій бізнес. Живі квіти на продаж — адже це непросто.

— Звісно, ​​непросто. Але сестричка у мене не промах. Втім, як і вся наша родина.

— Я одразу помітила, — сміялася я тихо, щоб не будити інших пасажирів. — Ви бойова жінка. 

— Бойова — не те слово… Але Міранда — це просто торнадо в спідниці.

— Таким і доля часто посміхається.

— Гадаєш? — усміхнулася сусідка. Як мені здалося, трохи з сумом у голосі. 

— Я маю на увазі, що якщо людина смілива і бере бика за роги, то їй легше долати перешкоди. І часто сама доля усміхається сміливим.

— Так… щось у цьому є. Звісно. Міранда в мене спритна. Ми обидві закінчили університет із відзнакою. Обидві стали аналітиками. Тільки Міранда ще крутіше пішла кар'єрними сходами. Вона… — замислилась жінка.

І я її доповнила.

— Не промах.

— Так. Не промах, — посміхалися її губи. Трохи фальшиво. 

Здається, вони хотіли сказати щось інше.

— Вона домагалася всього, чого хотіла. Ішла безперервно, не шкодувала ані себе, ані конкурентів. Завжди повторювала, що сім'я зачекає. Хоча ще зі студентських років зустрічалася з гарним хлопцем.

— То за нього вона потім вийшла?

— Так, за нього. 

— Пожертвувала кар'єрою заради кохання?

— Ну… не те щоб заради кохання, — не знала вона, як сказати. — У Міранди померла дитина.

Ці слова мене як водою облили. 

Я не могла проковтнути і щось сказати. Не могла повернути голову. Здавалося, що шия паралізована. Настільки хльостким був цей удар — звістка про смерть малюка. Я не чекала такого. І достеменно знала, як це. 

Втратити дитину.

— То був викидень?

— Ні. Вона… дівчинка загинула після пологів. Все спочатку було добре, але потім сталося щось дивне. Якийсь збій в організмі. Знаєш, таке іноді буває у новонароджених… Але факт залишався фактом — моя племінниця… померла, не поживши. І… це тяжко вдарило по нас обох. Але особливо по сестрі. Вона довгі роки відкладала вагітність. Був відданий партнер, був будинок, матеріальна база. Був надійний тил. Але завжди здавалося, що цього замало. "Іще зовсім трохи" — і тоді вже все складеться в ідеальну картину... Зрештою Міранда зважилася на перерву в кар'єрі, заручилася підтримкою керівництва. Їй пообіцяли відпустку на рік, щоб нормально народити і прийти до тями. Але… — хитала жінка головою, — до тями вона прийти не змогла. Удар виявився надто болючим, щоб прокинутися і жити як раніше. 

— Вона не повернулася на роботу за фахом?

— Міранда впала у дику депресію. Нічого не хотіла. Нічого не могла. Не бажала нікого бачити, навіть мене — рідну сестру. Відштовхнула чоловіка, звинувативши його у всіх гріхах. Їй здавалося, що вся проблема у ньому. Адже якби не було чоловіка, то не народилася б донька. А значить, не було б цього жаху зрештою — їй би не здавалося потім, що життя закінчилося. 

— І хто ж їй допоміг видертися з депресії? То були ви?

— То була вона сама. 

— Не уявляю, як вона знайшла сили і мужність відпустити все це, — говорила я зі скляними очима. Дивилася у чорне вікно та бачила щось своє. — Подолати депресію, втративши дитину...

— Вона змогла. І я нею пишаюся. Сімейка не з боязких, як я вже казала. Почасти Міранда сама взяла себе за дупу. Частково я їй допомогла своєю підтримкою. Але найбільше зробив чоловік моєї сестри — саме він повернув їй смак життя. 

— Тобто… врятувало кохання?

— Саме так. Він просто залишав їй живі квіти під дверима. І йшов. Вона їх не брала. Під будинком зібралося безліч вазонів з фіалками, тюльпанами, ромашками... Та яких там тільки квітів не було. Я їй навіть певною мірою заздрила. Хоча заздрити там не було чому, звичайно. Такої жахливої ​​долі ворогові не побажаєш.