Його жага - Альбіна Яблонська

— Так, я можу вам дати деякі поради. 

— Господи, дякую! — кричала вона надривно в телефон. — Зараз, я візьму блокнот і запишу, що треба робити... Зараз-зараз...

Дороті сподівалася почути докладну інструкцію — що робити, щоб уникнути будь-яких негативних наслідків. Вся надія була на мене як на фахівця у цій галузі. Так вона мене бачила на той момент.

— Вам потрібно терміново зібрати всі важливі речі, яких вистачить на кілька тижнів.

— Так, добре... Зібрати всі важливі речі про запас.

— Візьміть ноутбук, запасну зарядку для телефону. Візьміть із собою якнайбільше хороших фільмів, скачайте приємну музику. Можете захопити десяток приємних книг, які можна читати, щоб розслабитися та подумати про хороше. Старі фотоальбоми.

— Так, я зрозуміла, — записувала жінка на іншому кінці дроту. — Що ще?

— Вирушайте до своїх батьків. До тата. Їдьте до нього, не озираючись.

— Так, я зрозуміла — їхати до батька якнайшвидше. А що потім? Що мені треба робити? 

Я відкинулася на спинку дивана і протяжно видихнула. Дороті не розуміла, до чого я хилю і що на неї чекає.

— Нічого.

— Що? — перепитала вона. — У якому сенсі "нічого"? Може, є якийсь ритуал, який допоможе мені захистити батька? Може, оберіг, молитва... Якийсь предмет чи порядок дій, щоб...

— Ви мене зараз чуєте?

Вона замовкла. На кілька секунд. Але потім знову взялася за своє.

— Що мені потім треба зробити, щоб цього не сталося?

— Нічого, Дороті. Абсолютно нічого. Ви не можете нічого вдіяти з долею. Проведіть цей місяць із батьком. Боюся, що він для нього останній. 

— Господи... — була в розпачі та, що вірила в мою допомогу. 

Вона так сподівалася на мене, а я буквально різала її душу на частини — лезом із правди. Бо знала, що хлопчик бачить майбутнє. Він не бреше, не завдає шкоди. Він просто знає та розповідає мамі, от і все. 

— Мені дуже шкода. 

— Невже ви не можете мені допомогти, Камілло? Невже я помилилась у вас? Я не могла так сильно помилятися!

Я тримала телефон притиснутим до вуха. Говорила собі у думках, що це не моя проблема. Я нічого не можу змінити. І мені там нічого робити. 

НІЧОГО.

Але потім я почула голос. 

— Мамо, чому ти плачеш? — це був той самий хлопчик. Її син. І цей голос здався мені знайомим. Я його вже чула якось. — З ким ти розмовляєш? 

— Ні з ким, Роббі. Ні з ким. Ходімо, я покладу тебе спати.

Вона вимкнула зв'язок. Я чула короткі гудки, але не прибирала телефон від вуха. Наче завмерла і чекала на диво. Було дуже дивно — незвичайні відчуття. Всередині раптом щось клацнуло, повернулося, почало тліти і розпалювати в мені вогонь активності.

Хто ж ти, дитино? Звідки я тебе знаю? Звідки?

Я з упевненістю встала, ще раз подивилася на карту. Знайшла крихітну крапку, якраз над словом "Шервуд". Взяла із шафи маркер, провела суцільну чорну лінію від свого міста аж до Шервуда на Півночі. Обвела населений пункт великим жирним кільцем. 

Саме туди мені і треба. Терміново. Прямо зараз і за всяку ціну.