Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Я заплющила очі. Намагалася переварити у собі те, що уявила за словами цієї жінки. Малюк не винен, що його всі бояться. Він нічого поганого не вчинив. А якщо він ще й сирота, то це взагалі жах. Він не заслужив такого ставлення людей довкола. Спочатку народився самотнім, без батьків. Ну чи втратив їх у ранньому віці. А тепер, коли знайшов сім'ю, його хочуть повернути назад.

— Отже, ви взяли дитину у притулку? 

— Так, він прийомний. У нас усі прийомні. Ми з чоловіком не можемо мати дітей, тож дбаємо про малюків, які не мають батьків. 

— Це дуже шляхетно з вашого боку. Ви хороша людина, Дороті.

— Дякую, Камілло. Я такої ж думки про вас. Мені здається, ви теж дуже хороша людина... — На цих словах я не втрималася й заплакала. Було колко це чути від багатодітної матері, яка віддала життя вихованню чужих дітей. Я на її тлі просто погань. Цілковите порожнє місце. — І я думаю, ви могли б мені допомогти.

Я скривила губи від бажання ревти. Загасила недопалок об раковину. Витерла сльози і шморгнула носом.

— Я би вам з радістю допомогла. Але як це зробити? Як би я могла допомогти вам у цій ситуації?

— Ви могли би приїхати до нас? Щоб побачитися з Роббі...

— Боже... — зарила я пальці собі у волосся. — Яка від мене користь? Що я можу вдіяти, якщо сама потребую психолога?

— Ви хороша людина і медіум. Я це відчуваю, Камілло. Ви кращі, ніж вважаєте самі.

Мене прорвало. 

Я розплакалася по-справжньому. Тиснула на очі долонею, щоб стримати потік води. Але не помагало. Не хотіла, щоб Дороті почула цей сором. Їй і так важко, а я плачу тут у слухавку.

— Де ви живете? — видушила я насилу. — У якому ви штаті? Далеко від Техасу?

— Ми живемо на півночі країни.

— О боже, — хитала я головою. — Чому ж так далеко?

— Містечко під назвою Шервуд. Північна Дакота.

— Північна Дакота... — повторила я і через сльози почала вивчати поліцейську карту на стіні. Над робочим столом Джоша. Там була вся країна, майже всі населені пункти. Штат я знайшла, а ось міста не видно. — Господи, як це далеко від мого дому... 

Роббі жив на протилежному краю США. На Півночі. І цього не змінити, не проігнорувати. Я не можу поїхати туди. Джош мене не відпустить. Це виключено. Я під домашнім арештом, а якби й не була в клітці, то все одно не наважилася б перетнути всю країну заради примарної надії допомогти заляканому хлопчику. І його не менш наляканій прийомній матері.

— Ви приїдете до нас? — сподівалася Дороті на диво. 

Але чудес не буває. Я не могла змінити реальності. Навіть якби дуже цього хотіла. 

— Ні, мені шкода. Боюся, що це неможливо. Я зараз у такій ситуації, коли не можу відлетіти та залишити свій дім. 

— У вас теж малі діти?

Її слова кололи серце наче ніж. Ну як мені відповісти? Як відмовити, якщо я нікчема, замкнена в коробці?

— Ні. У мене... я бездітна.

Дороті замовкла. Думаю, їй стало ясно. Сподіваюся, це полегшить життя нам обом. І мені, і їй. Тому що кинути все та зробити дурість — це наївно. Самовпевнено. Чого я чекаю? Що Джош мені пробачить? Що чоловік дозволить покинути будинок заради зустрічі з таким самим, як я — на іншому кінці Америки?

— Я вас зрозуміла, — тихо сказала Дороті. — Вибачте за турбування. Що потурбувала вас у такий час. Ця... ця проблема — вона вас не стосується. Я розумію. Роббі для вас чужий. Вся ця історія, — говорила жінка, — мабуть, із самого початку здалася вам безглуздою. Вам не зрозуміти, як це — турбуватися про дитину. Відчувати, що їй погано. А коли погано дітям, то погано й тобі самій. Ти просто місця собі не знаходиш. Розриваєшся між бажанням накрити його своїм тілом, захистити від агресивного світу. І бажанням закрити його у кімнаті одного. Щоб захистити від решти дітей. І від родичів.

Вона хотіла вимкнути телефон. Практично поклала слухавку, хоч я уважно слухала, притиснувши динамік до вуха. Мені не вірилося, що я кидаю цю жінку наодинці з проблемою. Вона ж на мене сподівалася, мені вірила. Була впевнена, що я її точно зрозумію. Що в мене є та жменька сміливості, яка здатна пробити бар'єр традиційних цінностей. Традиційні погляди на внутрішній світ дитини.

— Дороті, стривайте. Не кладіть слухавку, благаю. 

— Я вас не звинувачую.

— Мені здається, ви мені не все розповіли. Я це відчуваю. Адже ви не могли просто так подзвонити мені в такий час. Що сталося?

Вона смикала в руках телефон, він шарудів і поскрипував. Але продовжував мовчати. Вона не наважувалася сказати, що почула від Роббі.

— Він розбудив мене посеред ночі і... сказав, що...

— Що він вам сказав? — трималася я за слухавку обома руками.

— Роббі сказав, що мій батько помре за тридцять днів.

По шкірі пробіг мороз. Все стало на свої місця. Тепер я зрозуміла, чому ця жінка у розпачі. Я її остання надія все зрозуміти та приготуватися до майбутнього. 

— О боже...

— Я не знаю, що робити! — панікувала Дороті. — Я не хочу, щоб тато помер! 

— Я вас розумію, правда. Це може вас лякати. Я справді розумію ваші почуття. Але прошу, заспокойтеся, візьміть себе у руки. Зробіть глибокий вдих, подумайте про хороше. Про те, що означає у вашому житті ваш батько. Уявіть все, що він зробив для вас. Я не знала свого батька, а у вас він є. І я впевнена, що гарний.

— Найкращий! — плакала Дороті у слухавку. — Я дуже люблю його і боюся втратити!

— Я розумію.

— Роббі стояв біля мого ліжка. Я прокинулася, а він стоїть і каже мені: "Дідусь помре через тридцять днів". Я була... була просто шокована. У дикому жасі, Камілла. Ви можете уявити — почути таке від сина.

— Знаю, це важко. Ви не були готові до такого.

— А як до такого можна бути готовим? Я не хочу, щоб це сталося!

— Не треба про це думати, ваш батько живий. Адже з ним все нормально? 

— Так, я зателефонувала батькові, як тільки почула слова Роббі. А потім я... не знала, що ще зробити, і зателефонувала вам. В надії, що ви мені підкажете, що далі. Я можу щось зробити? Що ви можете мені порадити, Камілло?