Османськими шляхами - Мак Карсегі

Верхи залишились сидіти лише вісім головорізів Кірама. Вони несвідомо розвернули коней кинулись в ту сторону, звідки приїхали. Та втекти не вдалось. Миттєво на них налетіли вершники Рахмана. Рубали несамовито та безжально. Шаблі скреготали по кольчугах та легких обладунках, прорубуючи собі шлях до людської плоті.

Ті, хто вижив після наскоку на списи-частоколи, також намагались врятуватись. Когось притиснуло мертвою тушою коня, хтось зламав руку чи ногу, хтось отримав кулю чи стрілу. Тих, хто вижив залишилось всього п’ятеро і лише один не отримав серйозного поранення. Він знайшов коня, якому вдалось піднятись після падіння, стрибнув у сідло і кинувся навтьоки, не зважаючи на благання побратимів про допомогу.

А за мить уже й не було кому допомагати. Вершники Рахмана знесли піших противників, втоптали бездиханні тіла в землю. Ворог був розбитий до ноги. Лише один вершник вирвався з цього пекла. Мисливець став жертвою.

Не можна було допустити, щоб хоч хтось вцілів. Утікач усе б доповів Кіраму, що руйнували план Богдага.

Першим, хто спохватився був Мустафа. Він пришпорив коня і кинувся слідом. Темрява дуже швидко сховала кримчака у своїх обіймах.

Всі зібрались на місці побоїща. Нарахували тридцять трьох убитих людей Кірама. Рахман втратив убитими чотирьох. Ще п’ятеро були поранені з яких двоє важких. Серед нападників знайшовся один вцілілий. Його витягли з-під убитого коня. Той несамовито верещав від болю. Не міг рухати ногами, аколи його садовили, просто падав. Намагання обпертися на руки, викликали несамовиті страждання і він падав. Зрештою, його розмістили напівлежачи.

–Розповідай, – сів навпочіпки навпроти пораненого Рахман.

–Що розповідати? – витиснув той із себе.

–Вас послав той пацюк, Кірам?

–Навіщо мені говорити? Я й так нежилець.

–Повір мені, – Рахман витягнув довгого кинджала і притулив до щоки співрозмовника. Вістря практично торкалося ока. – Я можу поклопотатись, щоб ти вмирав довго і болісно. Пекло тобі здасться раєм.

–Так, – зашипів найманець. – Кірам наказав нам вас убити. За твою голову обіцяв щедру платню.

–Бачиш, як усе просто, – Рахман піднявся, прожогом витягнув з піхов шаблю і махнув нею. Голова найманця покотилась по піску, залишаючи кривавий слід.

–Хороший допит, – саркастично звів брови Богдан.

Рахман наблизився до козака і пильно вглянувся в Богданової очі.

–Дякую, невірний, – сказав він. – Схоже воля Аллаха, що проклав нам, ворогам, спільний шлях і об’єднав спільною метою.

–Навіть не знаю, тішитись мені чи перейматись, – пожартував Богдан.

–Перейматись потрібно Кіраму. Я викорю цього пацюка з його нетрів.

–А що далі? – втрутився Василь.

–Ваш шлях – ваш вибір. Мій же після розправою з Кірамом – дорога до Ак-Мечеті. За море за вами я не попливу. Але дам пораду. Дорогою назад, надіюсь вона буде, оминайте володіння Девлета.

–Обов’язково дослухаємося, – кивнув Богдан.

До вогнища підійшов Мустафа зі шаблею наголо. Він байдуже глянув на відрубану голову і сказав:

–Хороша січа.

–Втікача догнав? – запитав Рахман.

–У нього кінь накульгував. Та й шолом він носив не найкращий, – Мустафа присів і витер кров із шаблі частиною одягу одного із убитих.