Османськими шляхами - Мак Карсегі

Кімната, у яку ввійшов Мустафа з Газізом була зовсім невеличкою. Скупі промені сонця протискались сюди через невелике віконце, яку було настільки вузько, що в нього хіба що кішка могла пролізти. Попід стінами, одне навпроти одного, стояли ліжка. Між ними невеликий столик. Це все, що могло тут поміститись.

Мустафа мимоволі усміхнувся, оглядаючи кімнатку. Його очі заблистіли, мало не наповнились слізьми.

–Тепер вона здається ще меншою.

–Так буває, коли виростаєш. Та нам з Далією вистачає, – по батьківськи поклав руку на плече хлопцеві Газіз.

–Вистачає... – протяжно повторив Мустафа, а тоді його очі округлились від здивування. – Вистачає?

–Ну, так, – кивнув господар. – Колись ці ліжка займав ти з Кірамом, а тепер я і моя дружина.

–Зачекай, – закрутив головою хлопець. – А де ж інші кімнати? Друга частина будинку та верхній поверх.

–Тепер там живуть інші люди, – мало не забігла в кімнатку Далія, розпихаючи чоловіків ліктями. – Вони не погані сусіди. Не гамірні.

–Як же так трапилось? – не йняв віри Мустафа.

–В житті всяке буває, – ніжно усміхнулась господиня, поставивши наїдки на стіл. Та в цій посмішці таївся невимовний біль та образа. І, як би жінка не намагалась їх приховати, це було помітним. – Сідайте. Поїжте. І я коло вас присяду. Ти, напевне, маєш, що розповісти за стільки років.

–Розповім, – кивнув Мустафа. – Але спершу ви. Що все ж таки трапилось?

–Що було, те й загуло, – махнув рукою Газіз. – Сідай. Далія діло каже. Краще поїсти і послухати твою історію.

–Чому Кірам вам не допоміг? Як допустив таке? – не міг заспокоїтись Мустафа.

Господарі мовчали. Лише понуро похили голови. Якусь мить навколо висіла неприємна тиша. Першою її порушив Газіз.

–Це він... це Кірам спонукав нас віддати частину нашого будинку.

–Ще й руки на цьому нагрів, – голос Далії дрижав.

–Як це? – не знаходив собі місця Мустафа.

–Живі залишились, – зітхнув Газіз, – і це вже добре.

–Нічого доброго, – заперечив Мустафа. – Зовсім нічого. Я виправлю... я це виправлю. Поверну вам дім.

–Не варто, дитино, ризикувати заради нас, – погладила передпліччя хлопця Далія. – На життя нам вистачає. Та й скільки його вже залишилось?

–Я бачу, – закусив нижню губу Мустафа. – Бачу, що різновидів тканин у вас мало що залишилось. Я й десятка не нарахував. Та й дешеві вони здебільшого. А колись очі розбігались. Пів Кафи сюди з’їжджалось. Ще й з околиць їхали.

–Поїж, хлопче, – сказав Газіз. – Досить уже про погане.

Мустафа заспокоївся. Принаймні для вигляду взяв себе у руки. Розумів, що говорити можна багато, але це мало що змінить. Йому просто в голові не вкладалось, як так міг поступити Кірам. Хоча нещодавно він продав Мустафу фактично в рабство. Вочевидь прогнив наскрізь, якщо за безмежну доброту Газіза та Далії в минулому, тепер віддячив ось так. А вони ж відносились до юнаків, як до синів.

–Як у тебе справи? – перевела розмову Далія.

–До певного часу було все добре. Поки невірні до Перекопу не прийшли. Чумаки. А серед них знайшовся козак, що шукав свою дружину та дітей. Їх в ясир погнали. І з того часу все пішло шкереберть.

Мустафа переповів те, що з ним трапилось за останній час. Газіз уважно слухав, а Далія лише час-від-часу кивала головою, приговорюючи.

Розмова йшла легко. З часом перейшла на згадки минулого. Тепер воно здавалось таким безтурботним, хоча навряд чи таким було. А під час згадок не один раз довелось і про Кірама сказати.

–Паскудник, – все ж не стримався і сплюнув Газіз. – Кірам думає, що безкарний. Усе йому з рук сходить. Його часто називають господарем Кафи. Чого він тут тільки не робив? Вбивав, залякував, бив і зрештою підкупляв. Мало хто у Кафі наважиться виступити проти нього. Навіть ті, хто його ненавидять, закривають очі і простягають руки, щоб отримати дзвінку монету. Є безумовно ті, хто міг би убити Кірама десь в його нетрях. Та з ними схожа історія. Лише коштує їхня поблажливість значно дорожче.

–Ми вже це помітили, – невесело усміхнувся Мустафа. – Рахман-паша всі можливі пороги пооббивав. Марно.

–Ще б пак, – не здивувався господар. – Хто ж їм принесе на тарелі готові гроші. Чи може темні справи зробить? Тут по бажанню пропадають неугодні люди. Навряд це зможе робити той вельможа з Ак-Мечеті.

–Невже все настільки серйозно?

Газіз задумливо закивав.

Із зовнішньої кімнати, яка слугувала крамницею, долинув шум. Басисті чоловічі голоси, щось закінчили активно обговорювати і один з них пробубнів:

–Господине! Господарю! Де ви там?

Далія обернулась на оклик. В її очах чітко проглядався страх. Жінка подивилась на Мустафу, а тоді на чоловіка.

–Бісові діти, – скривився Газіз.

–Сиди синку тут, – показала характерним жестом Далія. – Люди Кірама. Я впізнала голос. Це Хусам.

Господиня вийшла назовні. За нею пошкандибав і Газіз. Мустафа ж сперся спиною до стіни, витяг з халяви кинджал і прислухався до розмови.

–Як справи, Даліє? – запитав Хусем.

Це був високий кремезний чолов’яга з пошрамованим обличчям і зверхнім поглядом у карих очах. Один його вигляд вселяв тривогу. Навіть без слів. Від нього віяло смертю.

Мустафа обережно визирнув з кімнати. Він упізнав Хусема. Це лезо його шаблі лягало на шию Мустафи. Він пам’ятав Хусема ще з дитинства. Ще тоді, цей дебелий чолов’яга вирізнявся своїми, не по роках великими розмірами, дивився на всіх однолітків згори вниз. Але природа обділила Хусема розумом. Хватало хіба що для виконання доручень та завдань. І то таких, що вимагали грубої сили. Тепер же, являвляючи собою два метри суцільних м’язів, він був головним головорізом Кірама.

–Дякувати Аллаху, – відповіла Далія на запитання, звівши погляд вгору, – не має на що жалітись.

–Це добре, – скривив губи у незрозумілій гримасі Хусем, розглядаючись навкруги. – То він приходив?

–Хто? – насупив брови Газіз.