Османськими шляхами - Мак Карсегі

Мустафа зайшов у невелику крамницю. Тут торгували тканинами. Кримчак пройшов всередину і став роздивлятись товар. Хоча насправді роззирався навколо.

–Вас щось зацікавило, бею? – почувся жіночий голос. – Для себе обираєте чи для дружини?

Це була огрядна жінка, невисока на зріст з карими очами і смолянистим волоссям в яке густо вплелась сивина.

Мустафа обернувся. На його обличчі вималювалась легка, але така щира та добра усмішка.

–Аллах, – прикрила обличчя руками жінка. На очах заблистіли сльози. – Невже це ти, Мустафо?

–Це я, Даліє.

–Моє дороге дитя. Газізе! Глянь хто прийшов.

Жінка сягала хлопцю лише до грудей. Їй довелось щосили витягнутись, щоб обійняти Мустафу за шию. Він також зігнувся.

Вештатись, щоб знайти собі попоїсти, нетрями було не так уже й легко. Часто, у ті давні часи, хлопцю доводилось лягати спати голодним. Нерідко отримував разом з Кірамом доброго прочуханка за крадіжки, або за те, що забралися спати у чиюсь стайню. Аж поки не прийшов сюди, у невеличку крамничку. Перших два рази вдалось поцупити тканину. А от на третій Мустафа потрапив до рук власників. Тоді Газіз підстеріг юнака і спіймав. Хлопець думав, що це вже кінець. Таких, як він, нікому непотрібних жебраків, з легкістю продавали в рабство. І мало кого хвилювало, що вони мусульмани. Гроші, як то кажуть, не пахнуть. Та й хто б міг за таких заступитись. Усім байдуже.

–Як же я рада тебе бачити, – Далія взяла хлопця за передпліччя і зміряла поглядом. – Дивись яким ти став. Красень.

–Як ви тут?

З дверей в глибині кімнати вишкандибав худорлявий чоловік. Його волосся, як і борода, були абсолютно білими, як молоко. Глибокі зморшки вкривали смугле обличчя. А незвичні, світло-блакитні, очі аж світились на радощах.

–Живий, – чи то спитав, чи то ствердив Газіз.

–Як бачите, – Мустафа розвів руки для обіймів.

–Ходімо в дальню кімнату, – сказав після обіймів Газіз. – Не потрібно тобі тут світитися.

–Вже? – звузив очі Мустафа.

–Так, Кірам тебе шукає. Його люди нишпорять Кафою, щоб дізнатись де ти і де твої товариші. Він боїться. І це дуже погано. Коли Кірам у такому стані, він готовий на все.

–Не я його продав ворогам, – скривився Мустафа.

–Ми знаємо. Ми усе чули, – погладила хлопця по плечах Далія. – Кірам став жорстоким. Гроші для нього – найцінніші у житті.

Мустафа згадав, як Далія гладила його по спині тоді, коли він попався до рук Газіза. Хлопець благав господарів, щоб не продавали його нікуди, щоб пробачили. Далія відчула, що Мустафа не зі злого умислу краде. Лише через потребу. Жінка заспокоїла його і відкрила своє добре серце. З того часу, Мустафа та Кірам уже не жебракували, не крали і не лягали спати голодними. Вони став для Газіза та Далії синами, яких в них ніколи не було. І помічниками, яких так не вистачало вже немолодому подружжю.