Османськими шляхами - Мак Карсегі

Глибока ніч, яка до цього здавалась ясною, немовби в одну вмить змінилася. Місяць, що висів поміж безлічі зірок, сховався за чорними хмарами. Стало так темно, що хоч око виколи. А чорне простирадло все більше затягувало нічне небо.

Подорожні рухались тепер неспішно, після того, як перші милі дві пустили коней клусом. Час-від-часу кожен з них оглядався, вдивляючись в пітьму і всі, як один дослухалися до найменшого шороху, чи бува не передумав Рахман, чи не зрадив своєму слову, чи не послав загін своїх слуг навздогін. Та схоже вельможа все ж цінив свою обіцянку.

Навколо, уже довгий час, була лише ніч і жодної живої душі. Кримчаки, а саме Мустафа, повів загін трохи іншим шляхом. Не те, щоб він був невідомим, але користувались ним рідше. Проходив цей шлях південніше звичного. Тут добре було чутно шум вод Чорного моря і перекрикування чайок. Навіть у повітрі відчувався солонуватий присмак.

В одну мить Рафат зупинив коня. Двоє інших кримчаків також потягли віжки на себе. Козаки зробили те ж і насторожились. Рафат спершу піднявся в стременах і, вдивляючись у чорне небо, закрутив головою.

–Що чутно? – пошепки запитав Мустафа.

Але Рафат жестом руки зупинив побратима і зашипів:

–Ч-ш-ш-ш-ш.

Тоді зістрибнув з коня і припав до землі. Якийсь час він прислухався, а тоді підвівся.

–Загін вершників, –сказав Рафат. – Не менше трьох десятків.

–Як далеко? – запитав Мурат.

–До милі. Вони наближаються. Їдуть зі сторони Кафи.

–Чого б це хтось так поспішав посеред ночі? – потер неголене підборіддя Богдан.

–І куди? – додав Василь.

–Щось мені підказує, – Мустафа глянув на схід, у той бік де знаходилась Кафа, – що я знаю кого це несе нечистий.

–Чомусь я також про це подумав, – погодився Богдан. – Вже дуже підступним виявився Кірам. І зовсім не схожий на людину, яка тримає слово. Для нього вагу мають лише гроші та збагачення. А честю й не пахне.

–Рахман таки образив Кірама, – кивнув Мурат. – А він не з тих, хто ковтає образи.

–Вчепляться один одному в горло вельможі, – задоволено усміхнувся Рафат. – Що одні, що інші вороги нам. Нехай рубаються. Менше живих залишиться.

–Повертаємось, – потягнув за віжки Богдан.

–Для чого? – здивовано звів брови Рафат. – Рахман поранив тебе, міг і убити та й вів нас до свого божевільного брата на смерть. Нехай їх порубають, та й діло з кінцями. Одним ворогом менше.

–В тому то й справа, – насупився Богдан, – їх застануть зненацька і повбивають.

–Не бачу в цьому нічого поганого, – підтримав кримчака Немова.

–Це дуже погано, – Мурат став на бік Богдана. – Мусимо попередити Рахмана.

–А, якщо це не Кірам? – припустив Мустафа. – Підемо просто в руки паші.

–Ото ж бо, – значуще підняв вказівного пальця вгору Василь.

–Рахман показав, що тримає слово, – стояв на своєму Богдан. – Подумайте, нас всього п’ятеро. Грошей, для найму людей немає. Усе добро в Кірама. Якщо його люди налетять зненацька на загін Рахмана, втрати будуть з однієї сторони незначні, з іншої, скоріше за все загинуть усі. Два ворога чи один, значення немає. Що той, що інший, значно переважають нас у всіх аспектах. Якщо попередимо Рахмана, втрати будуть куди більші з обох сторін. Тому, поїхали.

–Ти дивись, який лис, – задоволено поправився вуса Немова.

Рафат стрибнув у сідло і п’ятеро вершників, пришпоривши коней, помчали на захід.

Богдана зустріла варта табору. Вони очам своїм не могли повірити, коли побачили козака. А коли почули, що він сказав, то ще й власним вухам.

–Ведіть до Рахмана. Чого стали, як вкопані?

Вартові забрали зброю, яку козак заздалегідь зняв з пояса, обшукали ще раз, про всяк випадок, і повели до свого ватажка.

Паша лежав поруч з багаттям на спині. Він підвівся, побачивши нежданного гостя. Очі кримчака округлились від здивування.

–Ти що тут забув? – запитав Рахман. – Я ж дав вам п’ять днів.

–Вочевидь, доля у мене така, життя тобі рятувати, – знизав плечами Василь.

–Рахману аж мову відняло. Він не знав, що має відповісти.

–Пропоную укласти угоду. Ще одну, – простягнув руку Богдан. – Не має часу. Пан, або пропав.

–Яку ще угоду?

–Кірам, вочевидь, послав за тобою своїх головорізів.

–Ти впевнений?

–Ні, – закрутив головою Богдан. – Але зараз, три десятки вершників мчать сюди.

–Серед ночі? Мчать?

–Несуться клусом, – закивав козак.

–Як далеко? – густі брови Рахмана насунулись на перенісся.

–Близько милі. Думаю, про всяк випадок варто приготуватись.

–Тобі це навіщо?

–Не переношу підступних людей. Та й з Кірамом у мене свої рахунки. У тебе також, – Богдан витримав паузу і, впевнившись, що Рахман його слухає продовжив. – Кірам обдер тебе, як липку. Тепер, якщо мої підозри справдяться, послав головорізів убити тебе. Можемо разом вирвати зуби цьому огиднику. Що скажеш?

–А де інші? Ті, хто були з тобою.

–Все ж ми остерігались. Не були впевнені, погодишся ти чи ні.

–А тепер... впевнені?

Богдан поглядом вказав на свою правицю, яку все ще тримав для потискання. Рахман відповів взаємністю. Правий куток його рота злегка піднявся вгору.

–От і добре, – хитро зіщулив очі у відповідь козак. – Є у мене одна ідея.

Вогні горіли несамовито. Сухі поліна тріщали під натиском полум’я і викидали вгору жмути яскравих іскор. В таборі було видно, як на долоні. І саме на нього налетіли вершники. Вони хотіли зім’яти противника нахрапом. І, якби не попередження, так би і трапилось. Рахман зі своїм загоном був би знищений вмить.

Коні натикнулись на неочікувану перепону. Списи зв’язані між собою, утворили частокіл зі стальними наконечниками. Люди Рахмана потягли за мотузки і таким чином підняли вістря на рівень кінських грудей. Древка затріщали, врізнобіч полетіли скалки, заіржали поранені коні, вершники полетіли стрімголов на землю.

З темряви почувся свист. Ті люди Рахмана, які прийняли перший удар кинулись навтьоки. Одразу залунали постріли. Загін Кірама розгубився. Головорізи металися то вправо то вліво, але усюди їх знаходили кулі. Перемішалось все: кінське іржання та фиркання, голосіння поранених, панічні крики тих, хто ще вцілів. І все це довершував дзвін тятиви і свист стріл. Добивали ворога з луків. Перезаряджати пістолі та гвинтівки в темряві не було можливим.