Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

- Владе... - не знаю, що сказати. Через стільки років ми з ним наодинці. У ніс вдаряє до болю рідний запах. Нічого зараз не має значення, тону в карих очах. І не хочу порятунку. Упиваюсь моментом, хоч і розумію, що нічого не може він до мене відчувати, крім зневаги.

Але я хвора, залежна, і мені навіть такий гіркий ковток, викраденого чужого щастя, здається порятунком. Хочу продовжити агонію. Просочитися ним.

- Що ж у твоїй голові? Спочатку мені роги наставляла, а тепер моєму синові? - Нахиляється ще ближче. Лють його на кінчику язика відчуваю. А слова не одразу до мене доходять.

- Чого? – хмурюся. На його губи погляд перекладаю. Як багато я би віддала, щоб знову їх на смак спробувати. На розмову не можу налаштуватися, каша в голові. Навіщо знову мрію, про те, що неможливо?

– Не встигла приїхати, вже коханця притягла, – хапає мене за підборіддя, великим пальцем по щоці проводить. Тремчу. Плавлюсь від простого руху. Від дотику його. Очі закочуються. І знову не можу слів розібрати. Потрібно зібратися, взяти себе в руки. А я не можу.

- Владе... який ще коханець, - я як під гіпнозом, одурманена, не можу простого пазла скласти. Його губи надто близько, а палець, він уже не гладить шкіру, до душі пробирається.

- Може, вистачить дурою прикидатися? - скалиться, гарячим диханням обдає. - Тоді це прокотило. Зараз я наївся твоєї брехні до відвалу, дякую, голубнько, нагодувала, - кожне слово отрутою та гіркотою просякнуте. А я навіть цьому рада, бо байдужістю не пахне.

Справді, дурепа. Хвора, повернута на ньому ідіотка. Як можна так любити? Це вже не кохання, гірше набагато гірше. Почуття це мене з'їдає, зсередини вогнем випалює.

І прав він брехні багато. Винувата я перед ним. Тільки ніяк зрозуміти не можу, про кого він товкмачить.

- Влад… - ім'я його перекочую на язиці як солодку цукерку. З рук не вириваюсь. Совість моя мовчить. Навіть не намагається пискнути, що неправильно все це. - Я справді винна перед тобою. Але я не спала... з сином твоїм не спала, - червонію, очі заплющую. - Ні з ким взагалі. Шлюб наш із ним… це… там усе складно, але ми не чоловік і дружина у прямому розумінні слова, – видихаю.

Як добре стало. Легко. Зізналася. Так хотіла йому це сказати. Як побачила, хотілося прокричати, що нічого і ніколи в мене ні з ким не було і бути не може. Навіщо? Мені важливо, щоб знав. Усередині все ще живе наївна дівчинка, яка всупереч усьому продовжує вірити в диво.

Смикається як від ляпаса. Відпускає моє обличчя. Довго дивиться, немов придушити поглядом хоче. Щелепи щільно стиснуті, жовна ходуном.

- О ні, вибач, помилився. Ти вже не та соплива дівка, ти вирішила вище планку брати, так? Майстерність своєї брехні на мені відточувати, - голос тихий і холодний, як сталевий клинок у серце входить.

- Я правду кажу, - зустрічаю його погляд. Нехай не думає, що злякалася.

- У які ти граєш ігри? Навіщо тобі мій син? Чому як від мене втекла, з коханцем своїм не зійшлася? Чи у вас збочені відносини такі?

- Та про якого коханця йдеться? – спалахую, голос підвищую. - Що за дурниці ти несеш?

- У будинок його вранці притягла, і зараз невинні очі робиш? Ілоно, я більше не поведуся. Скажи дякую, що Льошу твого зразу не викинув. А треба було, і наостанок ще морду йому прикрасити, - б'є долонею об кермо. Дихає важко, уривчасто.

- Чого? - Мене пробирає нервовий сміх. Регочу як ненормальна, і в душі щось їдко-солодке розповзається. Невже ревнує?

Не очікувала такої реакції. Здивувався навіть. А мені смішно від його божевільних висновків. Як же я скучила за Владом, його емоціями.

- Ти реально думаєш, що Льоша... що я з Льошею... Ох, маячня, яка ж нісенітниця. Я тобі ще тоді розповідала про друга. І нічого з того часу не змінилося.

Заплющує очі. Обличчя блідне. Відчуваю, в душі його якесь пекло твориться.

- Бачу, тебе як паршиве кошеня треба обличчям ткнути у твою ж бридоту, - дістає з кишені мобільний. Рухи нервові. Апарат ледь з рук не випадає. Мені здається, навіть повітря потріскує від напруги у машині. - До останнього вирішила за своєї брехні триматися. А що ти на це скажеш?

Перед обличчям екран мобільного телефону тримає. Спочатку все розпливається. Нічого не бачу. А потім різкість в очах з'являється. І я все одно не вірю. Очі мої брешуть. Бути не може. Вихоплюю у нього з рук мобільний, гортаю фотографії. Очі так широко розкриваються, що боляче стає.

- Добре, що фото не видалив. Що, голубонько, - єхидно шепоче в мене над вухом, - Крити тепер нічим?

- Це не я... тобто я... і не я... - навіть не знаю, як прокоментувати. Думки в таку кашу сплуталися, що не розплутати їх. - Не було цього ... Влад, - дивлюсь на нього затуманеними від сліз очима, - Це неправда. Я ніколи з Льошою, не може існувати цих фотографій.

- Ти далі погортай, ти там не тільки з ним, - голос глухий, болем просякнутий.

На фотографіях і справді моє обличчя. Там я молодша. І Льоша. Безперечно, це він. А от разом ці кадри не поєднуються. І як це зрозуміти? Що взагалі відбувається? Намагаюся взяти себе в руки, вигадати хоч якесь логічне пояснення. Гортаю далі, там взагалі незнайомий мужик, і знову я з ним у відвертих позах. І тіло моє… але ж це не я… не можу бути я… А потім ще один чоловік… фарба сорому заливає обличчя.

- Це неправда, - повторюю як заведена, немов у мозку пластинку заїло. Як виправдатись, якщо я сама нічого не розумію?

- Якщо ти хочеш сказати, що це фотошоп, не турбуйся, така брехня не пройде. Фото справжні, фахівець перевіряв, - каже так тихо, що все в душі стискається від німомого крику розпачу.