Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Руки спітніли, мене трясе. Що Влад задумав? Чому вночі, якщо ми вранці домовились зустрітись? До чого цей поспіх? Невже щось трапилося? Ще й зустріч у парку. Толку від цих нескінченних питань? Треба все з'ясувати.

Виходжу із ванної кімнати. Марк спить. А якщо прокинеться, як я поясню свою вилазку? Але проблема в тому, що я готова наплювавши на все, бігти на заклик Влада. Логіка та здоровий глузд відключаться.

Вирішила почекати півтори години. А потім спробую вислизнути. Страшно так що чорніє в очах. Але й проігнорувати повідомлення не можу. Час біжить повільно, як равлик. Сиджу як на голках. Коли на годиннику з'являються заповітні цифри, беру в руку свої речі і обережно ступаючи босими ногами, вислизаю в коридор. Озираюся на всі боки. Тиша.

Спускаюся сходами. Виходжу з дому. Жодних перешкод. Переодягаюся в кущах. І вислизаю за ворота. Коктейль з адреналіну та страху біжить по крові. Руки то мерзнуть, то починають горіти. Дихати складно, грудну клітку, наче стискають сталеві обручі. І все це перекриває радість. Незабаром його побачу.

На сусідній вулиці викликаю таксі. Називаю адресу. Кручусь у машині, не можу знайти собі місця. А ось і парк. Розплачуюся з водієм, на ногах, що не гнуться, йду до зазначеного місця. Тиша. Порожнеча. Страшно. Дивлюся на годинник, до призначеного часу п'ятнадцять хвилин. Що ж зачекаю.

На жаль… Влад не з'явився ні у вказаний час, ні за годину, ні за дві. Загалом нікого. Тиша грає на збуджених нервах. Озираюся від кожного звуку, ковтаю сльози. Чому він так? Намагаюся зупинити сльози, що ллються безперервним потоком. Я писала йому повідомлення. Вони так і не дійшли до адресата. Вимкнув телефон. Відчуваю себе жалюгідною, нікому не потрібною, поламаною, випотрошеною лялькою.

Зачекала ще тридцять хвилин. Все досить. Я знову повелася ... прийняла його забави за почуття. Переконала себе у тому, чого ніколи не було. Він грав і тоді, і зараз. А тепер він ще злий і мститься в такий низький і бридкий спосіб.

Пройшла кілька кварталів. Намагалася хоч трохи заспокоїтись. Але, на жаль, час. Треба повертатися до того будинку. Знову проходити ці муки.

- Гей, красуне! Сумуєш? – дорогу мені перегороджують два амбали.

- Ні. Вибачте, - хочу пройти повз, але один із них спритно вириває мою сумку. – Віддайте! – кричу, і всупереч здоровому глузду біжу за ними.

Злякатися навіть не встигла. Настільки придушена витівкою Влада. Інстинкт самозбереження не працює. Навіть не подумала, ну нажену їх і що?

Але на подив за поворотом, у провулку, де вони зникли, натикаюсь на свою сумочку. Ну звичайно, забрали все і викинули.

Піднімаю знахідку. А там… усе на місці… навіть грошей не взяли… Дивності продовжуються…

Викликаю таксі та їду назад. Надворі вже світає. Досить з мене пригод. Я розчавлена. Безсонна ніч, переживання навіть на сльози вже немає сил. Обережно заходжу на подвір'я. Тиша. Відчиняю вхідні двері. На порозі Влад.

- Ходімо, - шепоче. Бере мене за руку і тягне до виходу. Ігнорує мої слабкі спроби опору. Всаджує в машину. - Ти себе у дзеркало бачила? - Цікавиться, виїжджаючи за ворота.

- А як я маю виглядати після твоїх нічних приколів? - Огризаюся. У мені бореться лють із принизливим, диким почуттям радості, тому що він поряд.

– Моїх чого? – брови злетіли вгору.

Він що реально здивований, чи грає?

- Ти вночі надіслав повідомлення, що чекаєш мене в парку... - говорю тремтячим голосом.

- Я вночі спав. Ілоно, з якого переляку мені вночі тебе викликати в якийсь парк, якщо ми вранці домовилися зустрітися? - дивиться на мене як на недоумкувату. І найнеприємніше, я дійсно себе такою відчуваю.

- Я також подумала… але… – дістаю мобільний. Шукаю повідомлення… і нічого. – Як же… воно ж було…

- Як воно могло бути, якщо я нічого не писав? Ще раз говорю, я спав.

Тривога б'є набатом у грудях. Щось не так. Запах біди відчувається у повітрі. Але я не можу зібрати все в єдину картину.

Ми під'їжджаємо до будинку Олексія. Біля під'їзду поліцейська машина. Серце колить. Влад також стурбований.

- Сиди в машині. Я дізнаюся, - виходить. Навіть не намагаюся заперечувати. Я зараз не в тому стані.

Повертається він досить швидко. Сідає за кермо. І невідривно дивиться на дорогу. Мовчить.

- Що там? - Запитую вмить охриплим голосом.

- Його вбили…