Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

Як прийняти реальність, у якій коханий – це батько мого чоловіка? Я маю відійти, зрозуміти, як далі існувати в нових умовах. А ось не виходить. Якщо раніше я намагалася заглушити почуття, навчилася з ними жити, тримати свій біль усередині, то коли він поруч, все котиться шкереберть.

Навіть просто дивитися на нього, відчувати присутність, вдихати запах – це схоже на заборонене задоволення, в якому я не можу собі відмовити. Я надто слабка поруч із ним. Він за мить зруйнував захисні бар'єри, реанімував серце і змусив його битися знову. Хоч і усвідомлюю – це глухий кут. Толку від мого кохання? Мости давно спалені, між нами безмежна прірва і її ніколи не подолати.

Син Влада – це ще одне моє кохання з першого погляду. Хочеться познайомитись із хлопчиком ближче, проводити з ним час. Прозвучить дивно, я не розумію, як таке можливо, але тільки поряд з Денисом, мої порожнеча і біль, що не замовкали ні на мить, пропадають. Я дихаю поруч із цим малюком на повні груди. За стільки років, жодна дитина не пробудила в мені схожих емоцій. Мені, навпаки, було боляче спілкуватися з дітьми, вони надто нагадували мені про власну трагедію. А тут я зцілююсь, хоч і розумію абсурдність ситуації. Денис – син його дружини. Жінки, якій дістається любов та ласка Влада. Доля подарувала їй таке щастя. Світлана дуже гарна, впевнена у собі але трохи нервова. З першої хвилини вона зненавиділа мене. Це відчувається підсвідомо, іскри ворожості гострими голками літають у повітрі і намагаються пробратися під шкіру. А у відповідь я їй заздрю… і підозрюю, далеко не білою заздрістю. Дик ревнощі вирують у душі. Я розумію, яке пекло на мене чекає, жити в будинку з коханим чоловіком і щохвилини споглядати його щастя з іншого.

Адже Влад мене теж зневажає. Він давно забув минуле, але впевнена, що ніколи не забуде зради, аборту. Вважає, що я вбила його дитину. А розкажи я правду? Він зненавидить мене ще більше, звинуватить, що не зберегла. Я лише розтривожу старі рани. Ще більше налаштую проти себе. У моєму випадку треба намагатися менше потрапляти йому на очі. Скоро поїду в клініку з Марком, потім чоловік одужає і ... я зникну з їхнього життя.

Я вже на межі. Погано контролюю емоції. Не змогла стриматися, коли вони в один голос стали говорити про вагітність. Мені здавалося, що мене звинувачують у злочині, зраді. Хоч розумію, подібні відносини між подружжям – це норма. А ось якраз їхня відсутність – це нонсенс. Але мені моторошно від однієї думки про близькість з іншим чоловіком. Хоч моя вірність Владу нікому не потрібна.

Розумію, йому неприємно, що його син спить із жінкою, яка до цього була з ним. Це підігріває його ненависть до мене. А мені так хочеться хоча б у цьому бути чесною з Владом. Мені важливо зізнатися йому, що я гадки не мала, чий Марк син. І за зручної нагоди позначити свою позицію – ми не сім'я, я просто підтримую його сина.

Але вийшло все трохи інакше. Нам не дали поговорити. І я встигла озвучити лише перший пункт. Всю ніч не спала. Лежала, дивлячись у стелю. Крутитись боялася не розбудити Марка. Він озвірів у домі батька. Перед сном години три слухала його бурчання. Чоловік виливав на мене свою отруту. Дорікав за мою поведінку. Його розлютило, що вся увага була адресована мені. Так, тут я винна. Але хто знав, що від потрясіння я збожеволію? Що я настільки гублюся поруч із Владом, що нездатна контролювати емоції. Я теж думала, що стала сильнішою… на жал це не так.

Чоловік заснув. А я згадувала, як Влад тримав мене на руках. Як миттєво ожила в його руках, дивилася і не могла відірвати очей. Розумію, що моя одержимість цим чоловіком стала лише сильнішою. Почуття подорослішало, зміцніло, вросло в мене так, що ніяким силам не підвладно його викорінити.

Прокинулась рано, пробралася на кухню. Поки що всі сплять можна видихнути. Поруч із чоловіком навіть повітря сперте, задушливе. А тут малюк із нянею. Він відмовляється їсти, капризує і невідривно дивиться на мене, і таке тепло розливається в душі. Дике бажання обійняти малюка і більше ніколи не відпускати. У мене немає особливого досвіду спілкування з дітьми, але я знайшла з ним спільну мову відразу. Денис поїв лише коли я склала йому компанію. Розмовляв не замовкаючи. За півгодини встиг розповісти, який у нього чудовий тато, яка няня строга, але він все одно її любить. І жодного слова про маму, наче її взагалі не існує. Дивно. А потім став ганяти по будинку, а я як дівчисько за ним, і така радість переповнює стільки ніжності в серці. Денис воістину найпрекрасніша дитина, яку мені колись доводилося бачити. Чи це все тому, що він син коханого чоловіка? Але ось з Марком моя теорія безперечно не працює… схоже, він скоро знищить навіть ту симпатію, що я колись до нього відчувала. Хвороба нас не прикрашає, на його долю дісталися жорстокі випробування. Мені має бути соромно за свої ганебні думки.

Влада на дивані я не помітила. Він лежав, накрившись пледом з головою. І коли пробігала, він різко піднявся, як примара. Встав на моєму шляху і світ завмер, залишилися тільки ми та маленький Денис у мене на руках. Ілюзія щастя, яка ніколи не стане дійсністю.

Уявляю, що у нас міг бути син, і ми жили б усі разом. Голова йде обертом. Щось намагаюся відповісти, виправдати свою поведінку. Мені чомусь здається, що Влад буде лютувати, бо наблизилася до його сина. Але я помилилася. Він ніби теж збентежений, дивиться на мене з відчаєм і голодом, а в глибині очей – теплота. Чи це мені здається?

Коли няня забирає дитину. А вимовляю те, що мене турбує.

- Вибач, я не знала, що Марк твій син, - мені так важливо, щоб він знав хоч би це. Щоб не бачив у мені ворога. Опускаю голову, боюся побачити у його очах ненависть.

- Я знаю... - ці два слова... у них щирість та ніжність. В ці миті час зупинився, ми знову в минулому, і між нами немає брехні. Як же хочеться закутатися в його обійми, на секунду відчути його тепло... Так хочу додати, що між мною і Марком нічого немає. Нам треба поговорити, життєво необхідно. Влад… як же я сумувала, волає моє серце, душа розривається, від неможливості навіть доторкнутися до того, про кого я думала кожної хвилини свого чорного пустого життя.