Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

- Це мій друг... ми в дитячому будинку разом виховувалися, - тяжко вимовляти слова. Але треба все пояснити. Влад знав про Льошу, але не був особисто з ним знайомий. Дико незручно почуваюся, під пекельним поглядом Влада, ніби роблю якийсь злочин.

- О, такий зв'язок, він на все життя. Нікого ближче і рідніше немає, і бути не може, – вигукує Світлана.

- Все вірно, ми найближчі люди, - Льоша підхоплює мене на руки, кружляє по кімнаті.

Він веде себе дивно, недоречно, і дивиться на мене так, як ніколи не дивився. Очей не зводить, і ця широка посмішка, що як маска приклеїлася до обличчя. Адже він зрозумів мою ситуацію, чудово знає, в чиєму будинку я опинилася, навіщо влаштовувати цей цирк?

- Так, як брат, - наголошую на останньому слові. Крадькома дивлюся на Влада – карі очі палають.

- Ближче, - продовжує свою незрозумілу гру Льоша.

- Ви вибачте нас, ми підемо у двір, поспілкуємося, - беру його за руку і виводжу геть, поки він ще чогось не ляпнув.

- Звичайно, і навіщо в сад можна прогулятися, погода сьогодні чудова, - щебече Світлана.

На її обличчі читається дивний тріумф. Я ніби потрапила до театру абсурду, і не розумію правил, як маріонетка, блукаю в хитросплетіннях темного лабіринту.

- Чудова ідея! Я так скучив, - видає Льоша.

- Пішли, - тягнув його з дому.

Іду до альтанки. Сідаю на лаву, упираюсь ліктями об стіл.

- Що це означає, Льош?

- Я радий тебе бачити. Могла й попередити, що приїжджаєш. Я зустрів би, допоміг. Чоловік-то про тебе подбати не може, за ним самим підтирати треба, - награна посмішка обожнювання пропадає. Він стомлено опускається на лаву навпроти мене.

- А ти як дізнався?

– У мене свої джерела. Пташка, ну куди тебе занесло? Якого дідька ти твориш? - зсуває брови на переніссі.

- Зустрічне питання, що за вистава?

- Хотів показати, що образити тебе не дам. Ти розумієш, що Влад – це твоя хвороба, а від зарази ти маєш триматися якнайдалі. Ілон, все, досить, віддала каліку в руки тата, пора валити. З генеральським баблом горе-пацан не пропаде. Поставлять на ноги. Місія виконана, - він каже цинічно, холодно, і водночас намагається приховати знервованість.

Життя змінює нас усіх. Але Льоша, ніби перетворився на чужу людину. Дивлюсь і не впізнаю. І ця оновлена ​​версія мені не подобається.

- Я не можу... Тільки не зараз...

Розумію, що в його словах є частка правди. Я приношу лише біль і батькові, і синові. Марку я ніколи не дам любові, лише хибні надії. Влад… там прірва… Я тільки розкриваю свої старі рани і заважаю йому жити… Від мене лише проблеми… це бридко й боляче визнавати. Як і те, що я мазохістка, якщо хочу залишитися. Я справді залежна, безнадійно хвора Владом. І якщо доля звела нас разом, навіть у такій збоченій формі, я хочу побути з ним. Просто бути поруч, задихатися від болю і насолоджуватися тим, що просто можу його бачити. Усвідомлюю своє божевілля, і не можу вирватися. В даному випадку моє кохання перемагає все. Не можна. Неправильно так любити. Але інакше я не вмію.

- Саме зараз. Збирай речі і я відвезу тебе якнайдалі. Чи ти реально на щось сподіваєшся?

- Льоша, я люблю його так, що оживаю просто, коли дивлюся, коли вдихаю його запах, він для мене весь світ… мій недоступний світ. Прошу, просто не лізь. Не влаштовуй ці спектаклі. Нічого не роби. Просто підтримай. Зрозуміти мене не прошу, знаю, це неможливо, - беру його за руку. Стискаю так, що біліють кісточки пальців.

- Пташка, кохання – це отрута. Ця зараза, що руйнує нас із середини. Це далеко не щастя. Рятуйся, поки не пізно, поки цей безжальний локомотив не розчавив тебе. І тоді навіть я буду безсилий. Просто повір мені, біжи не озираючись, - стільки розпачу в його голосі, стільки особистого болю, ніби цей горезвісний локомотив уже тисне його самого. І він відчайдушно хоче мене про щось попередити. Крик душі… недомовлені фрази… і провина… він дивиться на мене так, наче просить вибачення. Моторошний коктейль взаємовиключних емоцій.

- Льошо, у тебе щось трапилося? Можливо, я можу допомогти?

- Я наступив на ті самі граблі. І повір, не просто так мелю язиком. Моя порада врятує тебе… – різко встає, відвертається від мене.

- Вона теж одружена? – здогадуюсь, що друг переживає особисту драму. Хтось розбив йому серце, чи продовжує методично це робити. Але якщо про мене він знає дуже багато, то його теперішнє життя для мене таємниця, вкрита мороком.

- Ага… типу того… Краще не лізь у все це. Просто звалюй... лети пташка... поки крила цілі, - закриває обличчя руками, його трясе.

- Тоді ти повинен мене зрозуміти… чому я не можу… – говорю дуже тихо.

Повертаю голову праворуч. До нас йде Влад. Ідеальний костюм, кам'яне обличчя, впевнена хода.

- Вибачте, що перериваю ідилію. Ілоно, у нас з вами невідкладні справи - голос сталевий, холодний, ріжучий.

– Які? – плескаю очима.

- Щодо здоров'я вашого чоловіка. Чи дружні, - наголошує на останньому слові, - Балачки для вас важливіше ...

- Ні… ні… звичайно… його здоров'я понад усе… Зараз я розбуджу Марка… - миттєво потрапляю в капкан його погляду. Запинаюсь, червонію, і не можу впоратися з диким биттям серця.

– Не варто його турбувати. Паперові формальності ми можемо залагодити самі.

- Візьму документи… - бурмочу не в змозі навіть поворухнутися. Розумію, що він задумав, і зовсім не готова до цього... і шалено цього хочу...

– Я про все подбав. Нас чекають, - безцеремонно бере мене за руку і тягне до воріт.

- Мені треба переодягтися… - озираюсь у бік Льоші. Він завмер як статуя і приречено дивиться на мене.

- Немає часу, - відкриває передні двері, садить мене в автомобіль. Займає місце водія, заводить машину. Сиджу тихо. Боюся навіть подивитись на нього. Він теж мовчить, вчепився за кермо, дивиться тільки на дорогу. Тиша така задушлива, що чую гулке биття наших сердець, а повітря… його тут немає… лише розпечені іскри дикого тяжіння.