Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
Поки Джонатан заглядав у вітрини магазинів чи з вдячністю зводив погляд до блакитного неба і дозволяв сонячному світлу зігріти його запале обличчя, бородаті мотоциклісти в затемнених окулярах гасали туди-сюди вулицею, ревучи двигунами і мелькаючи своїми задами у шкіряних штанях перед очима дівчат, які попивали кока-колу за столиками на тротуарі. В Есперансі дівчата виглядали, [37] немов пістряві папуги. Це у сусідньому занудному Онтаріо матрони були застебнуті на всі ґудзики, але в Есперан-сі палкі тутешні жительки влаштовували карнавал щодня, здалеку привертаючи до себе увагу яскравим одягом і золотими браслетами.
В Есперансі не було дерев. Оскільки місто звідусіль оточував ліс, місцеві мешканці вважали відкритий простір неймовірним досягненням. Індіанців у Есперансі також не було, принаймні їх ніде не було видно. Джонатан натрапив лише на одного, той був з сім’єю і дітьми, вони завантажували у свій пікап продукти з supermarche на добру тисячу доларів. Один з них завжди залишався охороняти автівку, а інші тинялися поблизу.
У місті також не було вульгарного хизування багатством, якщо не враховувати потужних яхт вартістю сімдесят п’ять тисяч доларів кожна, які стояли на стоянці біля кухні «Шато Бабетт», чи цілі навали мотоциклів «Гарлі-Девідсон», що збилися до купи біля салону «Боні і Клайд». Канадці — і французького походження, і будь-які інші — не люблять хизуватися, це стосується і грошей, і емоцій. Звісно, немалі гроші заробляли ті, кому всміхалася удача. І саме удача була справжньою релігією цього містечка. Усі мріяли знайти в себе в саду шахту з золотом, і декільком щасливцям таки поталанило, і вони її знайшли. Всі ці чоловіки у бейсбольних кепках, кросівках і шкірянках, які стояли і розмовляли мобільними телефонами: в інших містечках вони здавалися б наркоторговцями, аферистами чи сутенерами, а тут, в Есперансі, вони були всього-на-всього скромними тридцятилітніми мільйонерами. А от безліч старших чоловіків їли свій обід з бляшанок на милю під землею.
У перші хвилини свого перебування в місті Джонатан всотував усе навколо. Він був виснажений, але очі його горіли, і він дозволив містечку проникнути в нього цілком і повністю. Серце його було переповнене вдячністю, немов він був подорожнім, який нарешті ступив на землю обітовану. «Тут чудово. Я заради цього працював. Це місце для мене».
Він виїхав з Леньйону на світанку і, не озираючись назад, вирушив до Брістола, де мав на тиждень залягти на дно. Припаркувавши свій мотоцикл у пошарпаному передмісті, де його мали вкрасти, як пообіцяв йому Рук, він поїхав автобусом до Ейвонмута, де і знайшов моряцьку нічліжку, в якій господарювали двоє старших ірландців-гомосек-суалів, які, як говорив Рук, славилися своїм небажанням співпрацювати з поліцією. Цілий день і цілу ніч лив дощ, і третього дня за сніданком Джонатан почув по місцевому радіо своє прізвище і основні прикмети: востаннє його бачили у районі західного Корнволлу, права рука поранена, дзвоніть за таким-то номером. Але це слухав не лише він — двоє ірландців також слухали, втупившись очима один в одного. Він заплатив за ночівлю, сів на автобус і поїхав назад до Брістола.
Над напівзруйнованим індустріальним пейзажем нависли низькі хмари. Джонатан блукав вологими вулицями, тримаючи руку в кишені — тепер рана була заклеєна лише пластирем. Сівши у перукарське крісло, він помітив свою фотографію на останній сторінці газети, яку читав один з відвідувачів, це була та ж сама світлина, яку зробили Беррові люди у Лондоні: сфотографували так, щоб було схоже, але все ж упізнати було важко. Він став примарою, яка потривожила місто привидів. У кав’ярнях і більярдних він виділявся світлими рисами обличчя і окремішніс-тю, на вишуканіших вуличках — пошарпаним одягом. Усі церкви, в які він намагався зайти, були зачинені на ключ. Коли він дивився на себе у дзеркало, його обличчя лякало своєю ворожою напруженістю: підставна смерть Джамбо не давала йому спокою. Дух його псевдожертви, живої і здорової, яка безтурботно перехиляє чарку за чаркою у якомусь таємному сховку, повсякчас його переслідував. Попри це, оскільки він так вжився в образ зовсім іншої людини, він ніяк не міг скинути з плечей тягар уявного злочину. Він придбав пару шкіряних рукавиць і викинув геть перев’язку на руку.
Перш ніж придбати квиток на літак, Джонатан цілий ранок вивчав туристичних агентів, щоб обрати найбільш заклопотаного і непримітного. Він заплатив готівкою і забронював квиток на прізвище Файн на рейс через два дні. Потім він сів на автобус до аеропорту і уже там змінив бронювання: купив квиток на рейс, який відлітав того ж вечора. На цей рейс залишилося одне вільне місце. Перед виходом на посадку дівчина в темно-червоній формі попросила його показати паспорт. Він зняв рукавичку і здоровою рукою подав їй паспорт.
— То ви Пайн чи Файн? — запитала вона.
— Як вам більше до вподоби, — сказав він з відпрацьованою усмішкою готельєра, а вона роздратовано махнула йому, щоб проходив — чи може це Рук заздалегідь їх усіх підкупив?
Коли Джонатан дістався Парижа, він не ризикнув проходити митний контроль аеропорту Орлі, тому всю ніч просидів у залі очікування для транзитних пасажирів. Вранці він сів на літак до Лісабона, цього разу купивши квиток на прізвище Дайн, намагаючись, за рекомендацією Рука, перехитрити комп’ютерну систему. У Лісабоні він знову подався у порт і заліг на дно.
— Судно називається «Віфлеємська Зірка», ще те корито, — казав йому Рук. — Але ми підкупили капітана, а це саме те, що вам потрібно.
Він бачив зарослого щетиною чоловіка, який під дощем тинявся від однієї контори для найму бортової команди до іншої, і цим чоловіком був він сам. Він бачив, як той самий чоловік заплатив дівчині за ніч і влігся спати на підлозі, а вона в той час хникала на ліжку, бо так його боялася. Цікаво, чи вона боялася б мене менше, якби я спав з нею? Джонатан поїхав і так цього не дізнався, залишивши її перед світанком, і знову подався у порт. Він натрапив на «Ві-флеємську зірку», коли та стояла в аванпорті — бруднюща посудина вагою у дванадцять тисяч тонн, по вінця навантажена вугіллям і приписана до Паґвошського
