Українська література » » Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

---
Читаємо онлайн Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
порту у Новій Шотландії. Але коли він поцікавився нею у конторі для найму, йому сказали, що вся команда вже укомплектована, і вони вирушають в рейс з початком нічного припливу. Джонатан підкупив кого слід і таки потрапив на корабель. Чи чекав на нього капітан? Джонатану хотілося у це вірити.

— Синку, що ти вмієш робити? — запитав капітан. Він виявився кремезним сорокарічним шотландцем з улесливим голосом. Позаду нього стояла боса сімнадцятирічна філіпінка.

— Готувати, — сказав Джонатан і капітан розсміявся йому просто в обличчя, але все-таки взяв як позаштатного кока за умови, що той працюватиме протягом усього рейсу, а капітан присвоїть зароблені Джонатаном за цей час гроші.

Так він став рабом на бортовій кухні, який спав на найгіршій койці і над яким знущалася решта команди. Офіційного кока звали Ласкар, і через свою залежність від героїну той уже на ладан дихав і був худий, як скріпка, тому незабаром Джонатану довелося працювати за них обох. За ті кілька нещасних годин, які йому вдавалося поспати, Джонатану снилися розкішні сни, що часто сняться в’язням: у тих снах Джед, уже без готельного халата, грала головну роль. А потім одного сонячного ранку команда поплескала його по спині і сказала, що ще ніколи в морі їх так добре не годували. Проте Джонатан не зійшов на берег разом з ними. Маючи запас їжі, яку він завбачливо приберіг, цей професійний спостерігач вирішив заховатися у передньому трюмі і просидів там ще дві доби, й лише опісля прошмигнув повз портову поліцію.

Коли Джонатан опинився сам-один на величезному і невідомому континенті, на нього раптом навалилась втрата вже зовсім іншого ґатунку. Його рішучість немов розчинилася у діамантовому серпанку навколишніх пейзажів. «Роупер — всього лиш абстракція, як і Джед, як і я. Я помер і опинився у потойбічному світі». Ідучи узбіччям байдужої автостради, ночуючи у водійських нічліжках і клунях, ви-клянчуючи денну платню за дводенну працю, Джонатан молився, щоб до нього повернулося почуття покликання.

— Найкращий для вас варіант — це «Шато Бабетт», — говорив йому Рук. — Це велика і недоглянута халабуда, а керує нею стара карга, працівники у якої не затримуються. Цілком хороша місцина, щоб сховатися від всіх і вся.

— Ідеальне місце, щоб почати шукати свою тінь, — казав йому Берр.

Тінь означає ідентичність. Тінь означає сутність, сутність у світі, де Джонатан став не більше ніж привидом.

Готель «Шато Бабетт» вгніздився серед вульгарщини Авеню де Артізан, немов стара обідрана квочка. У цьому містечку він виконував роль «Майстерса». Джонатан одразу ж упізнав готель, згадавши опис Рука, і коли підходив до нього, зупинився на протилежному боці дороги, щоб краще роздивитися. Це була висока, дерев’яна, старезна і, як на колишній дім розпусти, непохитна будівля. З обох боків паскудного ґанку стояли кам’яні урни, на яких були намальовані голі дівчата, що веселилися десь посеред лісу. Шанована назва готелю красувалася на вертикальній про-гнилій дерев’яній дошці, і саме коли Джонатан почав переходити дорогу, здійнявся поривчастий східний вітер: вивіска заторохкотіла, мов поїзд, Джонатану в очі залетів пісок, а ніздрі наповнилися запахом смаженої картоплі і лаку для волосся.

Він піднявся сходами, впевнено відкрив старезні двері і опинився у гробовій темряві. Десь звіддаля, як йому спочатку здалося, до нього долинав чоловічий сміх і сморід учорашньої вечері. Поступово він роздивився рельєфну мідну поштову скриньку, потім старий годинник з квітами на циферблаті, які нагадали йому про Леньйон, а потім і стійку рецепції, завалену листами і чашками з-під кави та освітлену гірляндою кольорових ліхтариків. Вочевидь, його приїзд збігся з прибуттям когорти заяложених гірничих інженерів з Квебеку, які шукали любовних пригод, перш ніж вирушити наступного дня до шахти на півночі. їхні валізи і саквояжі лежали на купі біля підніжжя сходів. Двоє молодиків слов’янської зовнішності, у зелених фартухах і з сережками в вухах, понуро перебирали ярлики, шукаючи потрібний.

— Et vous, monsieur, vous etes qui?[38] — почувся жіночий голос, який перекрикував загальний гамір.

За стійкою рецепції Джонатан розгледів мадам Лятю-ліп, власницю готелю. Вона скидалася на королеву: на ній був рожево-бузковий тюрбан, а з макіяжем жінка явно перебрала міру. Вона злегка відкинула назад голову, щоб краще його роздивитися, і явно грала на публіку, яка складалася виключно з чоловіків.

— Жак Борегар, — відповів він.

— Comment, cheri?[39]

— Борегар, — довелося повторити йому, перекрикуючи галас рецепції, хоч Джонатан і не звик підвищувати голос. Чомусь це прізвище йому було більше до вподоби, ніж Лінден.

— Pas d’bagage?[40]

— Pas de bagage.

— Alors, bon soir et amusez-vous bien, m’sieu[41] [42][43], — прокричала йому мадам Лятюліп, подаючи ключ. До Джонатана раптом дійшло, що вона помилково прийняла його за одного з інженерів, але він не побачив жодної потреби просвітити її, ким він насправді був.

— Allez-vous manger avec nous ä ’soir, M’sieu Beauregard?™ — гукнула вона, коли він уже почав підніматися сходами. Вочевидь, вона щойно тепер оцінила його зовнішність.

— Дякую, мадам, але мушу відмовитися — мені потрібно виспатися.

— Але мсьє Борегар, не можна ж лягати спати на голодний шлунок, — кокетливо заперечила мадам Лятюліп, знову ж таки намагаючись справити враження на свою хтиву публіку. — Справжньому чоловікові потрібно набратися сил перед сном! N’est-ce pas, mes gars?[39]™

Зупинившись на сходах, Джонатан сміливо приєднався до загального сміху, проте все ж наполіг, що мусить виспатися.

— Bien, tant pis, d’abord![44] — вигукнула мадам Лятюліп.

Її не потривожив ні його незапланований приїзд, ні неохайний вигляд. Неохайність в Есперансі не вважалася гріхом, а навпаки — ознакою духовності, принаймні так вважала мадам Лятюліп, яка сама взяла на себе роль культурного арбітра містечка. Він був farouche[45], a farouche в її розумінні означав благородний, і в його обличчі вона розгледіла мистецтво. Він був sauvage distingue[46] [47], її улюблений тип чоловіків. Акцент гостя переконав її у тому, що він француз. Або, може, бельгієць, вона не надто в цьому тямила, бо зазвичай їздила у відпустку не далі Флориди. Вона знала одне: коли він розмовляв французькою, вона його розуміла, але коли вона зверталася до нього, він виглядав таким же невпевненим, як і решта французів, яким доводилося чути чисту неспотворену французьку мадам Лятюліп. Звісно, вона одна її такою вважала.

Як би там не було, піддавшись імпульсивному бажанню огледіти його

Відгуки про книгу Нічний адміністратор - Джон Ле Карре (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: