Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
Джонатан пробув у готелі протягом чотирьох днів, привертаючи увагу лише мадам Лятюліп, і то не виходячи за рамки її звичної зацікавленості гостями чоловічої статі.
— Ви покинули свою групу! — з позірною стривоженістю вигукнула вона до нього, коли наступного ранку він прийшов на сніданок сам-один, ще й спізнився. — Ви вже більше не гірничий інженер? Ви покинули це діло? Може, ви хочете стати поетом? Ми тут в Есперансі пишемо чимало віршів.
Коли він увечері повернувся, вона запитала, чи він сьогодні написав елегію, чи може, намалював шедевральну картину. Вона запропонувала йому повечеряти, але він знову відмовився.
— Мсьє, ви повечеряли деінде? — запитала вона з іронічним докором.
Він усміхнувся і похитав головою.
— Tant pis d’abord, — сказала вона, бо така була її звична відповідь на майже будь-які слова.
А так — він був для неї лише «кімната 306», жодних проблем. Лише в четвер, коли він запитав, чи не знайдеться у неї для нього робота, вона придивилася до нього уважніше.
— Яка саме робота, mon gars?[48] — поцікавилася вона. — Може, хочете поспівати на нашій дискотеці? Чи може, ви граєте на скрипці?
Проте мадам Лятюліп уже насторожилась. Вона вловила його погляд і утвердилася у своєму враженні, що цей гість непересічний. Можливо, аж надто непересічний. Вона роздивилася його сорочку і зрозуміла, що це та ж сама, в якій він приїхав. «Ще один золотошукач, який протринькав останній долар, — подумала вона. — Добре, що нам не доводиться платити за його харчування з власної кишені».
— Будь-яка робота, — відповів він.
— Але, Жак, в Есперансі повно роботи, — заперечила мадам Лятюліп.
— Я вже намагався влаштуватися хоча б на одну з них, — відповів Джонатан, пригадуючи три дні, протягом яких у відповідь на його запити тутешні роботодавці лише знизували плечима, або й гірше. — Я намагався влаштуватися у ресторани, готелі, у майстерню шлюпок і в озерні гавані для малих човнів. Я був на чотирьох шахтах, у двох лісозаготівельних компаніях, на цементному заводі, двох заправках і на паперовій фабриці. їм я також не сподобався.
— Але чому? Ви такий красивий, такий чуттєвий. Жаку, чому ви їм не сподобалися?
— їм потрібні документи. Мій номер страховки. Підтвердження канадського громадянства. Іммігрантська посвідка.
— І у вас нічого цього нема? Зовсім нічого? Ви надто переймаєтесь естетикою?
— Мій паспорт на переоформленні в Оттаві, в імміграційній службі. Але мені не вірять. Я з Швейцарії, — додав він, нібито це пояснювало їхню недовірливість.
Але до цього моменту мадам Лятюліп уже встигла натиснути кнопку, яка викликала її чоловіка.
Андре Лятюліп насправді народився з іншим прізвищем — Квятковські. Лише коли його дружині дістався у спадок від батька готель, він погодився взяти її прізвище, щоб увіковічнити своє місце серед благородних родів Есперан-су. Він був емігрантом першого покоління, з ангельським обличчям і широким лобом, на якому зовсім нічого не було написано, і волоссям, яке посивіло завчасу. Він був невисоким і коренастим, а метушився так, як і більшість п’ятдесятилітніх чоловіків, які протягом життя вимотали себе роботою мало що не до смерті, і лише тепер почали задумуватися, чому. Коли Анджей Квятковські був дитиною, його ховали у підвалах і під покровом ночі підпільно переправляли через гірські перевали. Його затримували, допитували і відпускали. Він знав, як воно, стояти перед людьми в уніформі і молитися. Він кинув поглядом на Джонатанів рахунок за проживання і здивувався не менше, ніж його дружина, що гість не дозволив собі жодних додаткових витрат. Шахрай розмовляв би телефоном і просив би в барі та ресторані записувати все на його рахунок. Шахрай накивав би п’ятами посеред глухої ночі. Лятюліпам траплявся не один шахрай на їхньому шляху, і кожен з них саме так і вчиняв.
Усе ще не випускаючи з руки рахунок, мосьє Лятюліп оглянув Джонатана з ніг до голови, точнісінько так само, як це перед тим зробила його дружина, проте ще уважніше: він помітив його коричневі чоботи, як у справжнього мандрівника, вже потерті, але чомусь чистесенькі, його з поваги опущені вниз руки, невеликі, але звиклі до фізичної праці, його точену фігуру і зболені риси обличчя, а ще іскорку відчаю в очах. І мосьє Лятюліп розчулився від вигляду чоловіка, який всього-на-всього шукає своє місце під сонцем, свій маленький куточок, бо мосьє Лятюліпу була добре знайома така ситуація.
— Що ви вмієте робити? — запитав він.
— Готувати, — відповів Джонатан.
Він зайняв своє місце у сім’ї. І у серці Івонн.
Вона одразу ж зрозуміла: це саме той. Здавалося, що завдяки посередництву її нестерпної матусі, сигнали, які могли доходити до них місяцями, дійшли за секунди.
— Це Жак, наша новесенька таємниця, — сказала мадам Лятюліп, навіть не завдавши собі клопоту постукати, відчиняючи навстіж двері у доньчину спальню на горищі, що була лише за десять ярдів по коридору від його кімнати.
«А це Івонн», — подумав Джонатан, чомусь відчувши приплив сорому.
Посередині кімнати стояв стіл. Дерев’яна настільна лампа освітлювала половину її обличчя. Вона друкувала, і коли зрозуміла, що це навідалася її мати, продовжувала друкувати, аж поки не дійшла до кінця сторінки. Джонатан почувався ні в сих ні в тих, бо був змушений у цей час дивитися на її розпатлане світле волосся і чекати, поки вона зболить озирнутися до них. Біля стіни стояло односпальне ліжко. Решту місця в кімнаті займали кошики з випраною постіллю. У кімнаті панував порядок, але там не було ні фотографій, ні різноманітних дрібниць на пам’ять. Лише мішечок для губки біля рукомийника, а на ліжку — левеня з замочком на пузі, щоб ховати туди нічну сорочку. На якусь мить Джонатану стало погано, бо левеня з замочком нагадало йому різану рану пекінеса Софі. «Собаку також убив я», — подумав він.
— Івонн — геній у нашій сім’ї, n’est-ce pas, ma chere?[49] Вона вивчала мистецтво, вона вивчала філософію, вона прочитала всі книги до одної.
