Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Далі виступив федеральний прокурор, амбітний молодий чоловік з голосом, схожим на рев двигуна гоночної автівки під час прогріву. Він присягнувся, що «доведе цю справу до суду за рекордно короткий час».

Берр і Стрельскі відповідали на питання.

— Джо, а що там з щурами? — звернувся до Стрельскі жіночий голос з глибини зали. Британський контингент умить спантеличився, почувши від колег таке слівце. Щурамиї

Стрельскі майже зашарівся. Вочевидь, він хотів, щоб це питання взагалі не прозвучало. Він виглядав так, немов зазнав поразки, але відмовлявся це визнати.

— Джоан, повірте, ми над цим працюємо. Інформатори в таких справах, як ця, діло не з легких, доводиться лише чекати і молитися. У нас є виходи, у нас є надії, наші люди винюхують, що можуть, і ми віримо, що рано чи пізно хтось таки захоче виступити свідком, і однієї ночі зателефонує нам і попросить влаштувати для нього захист. Джоан, це обов’язково станеться. — Він рішуче кивнув, нібито погоджуючись сам з собою замість усіх інших. — Це обов’язково станеться, — повторив він так само непереконливо, як і раніше.

Настав час обіду. Опустилася димова завіса, хоч вони її й не бачили. Ніхто не згадував, що Джоан — наближена помічниця Стрельскі. Процесія рушила до дверей. Ґудгью пішов з Дарлінг Кейті і парочкою шпигунократів.

— А тепер, мужики, послухайте мене, — почувся голос Кейті, коли вони виходили, — навіть не думайте розвести мене на якийсь дієтичний салатик, ясно вам? Я хочу м’яса з потрійним овочевим гарніром і пудинг з родзинками. Інакше я туди ні ногою. Бо я ж фемагог, правда, Рексе Ґуд-гью? Прийде ще коза до воза. Отоді я з тобою і поквитаюся.

Був вечір. Флінн, Берр і Стрельскі сиділи на ґанку пляжного будинку Стрельскі й дивилися, як поверталися прогулянкові катери, а від їхнього руху мерехтіла місячна доріжка. Агент Флінн тримав у руці велику склянку односолодово-го віскі. Він завбачливо поставив пляшку біля себе. Розмова не клеїлася. Ніхто не хотів випадково ляпнути щось про те, що відбулося того дня. «Минулого місяця, — сказав Стрельскі, — моя донька була веганкою. Цього місяця вона закохалися у м’ясника». Флінн і Берр чемно засміялися. Знову запала мовчанка.

— Коли ваш хлопець нарешті дасть собі волю? — тихо спитав Стрельскі.

— Вкінці тижня, — таким же низьким голосом відповів Берр. — Якщо на те буде воля Божа і Вайтголлу.

— Виходить, якщо ваш хлопець тягнутиме зсередини, а наш — штовхатиме ззовні, то вийде замкнений цикл, — сказав Стрельскі.

Флінн засміявся, кивнувши у напівтемряві великою темною головою, немов глухонімий. Берр запитав, що таке замкнений цикл.

— Замкнений цикл, Леонарде, це коли в хід пускають абсолютно всеньку свиню, лишається лише вереск, — відповів Стрельскі. Вони знову замовкли і впилися поглядом у море. Коли Стрельскі знову заговорив, Берру довелося нахилитися ближче до нього, щоб розчути його слова. — У тій кімнаті сиділо тридцять троє дорослих людей, — прошепотів він. — Дев’ять різних агентств, сім політиків. Серед них точно знайдеться два-три стукачі, які тут-як-тут донесуть картелям, що щурі Джо Стрельскі і Леонардо Берра гімна не варті, правда, Пат?

М’який ірландський сміх Флінна майже потонув у шумі морських хвиль.

Проте Берр не міг повністю розділити самовдоволення господаря, хоча і не сказав про це вголос. «Чистуни» не ставили надто багато запитань, це правда. Але, на думку недовірливого Берра, їх вони поставили замало.

У тумані виднілися два гранітних стовпи, обвиті плющем. На них був напис: «Леньйон-Роуз». Ніякого будинку там не було. «Фермер, вочевидь, віддав Богу душу, так і не встигнувши добудувати його», — подумав Берр.

Вони були в дорозі вже сім годин. Неспокійне небо над гранітними парканами і тереном темніло з настанням сутінків. Тіні на пощербленій дорозі немов почали розтікатися і стали невловимі, тому автівка постійно рвалася вперед, так ніби об неї щось вдарялося. Це був «Ровер», Рукова гордість. Його міцні ручиська боролися з кермом. Мимо пропливали будівлі закинутої ферми і кельтський хрест. Рук перемкнув фари на дальнє світло, а потім знову на ближнє. Відколи вони переїхали річку Теймар, то не бачили нічого іншого, окрім сутінків і непроглядного туману.

Дорога пішла вгору, туман розсіявся. Раптом зусібіч їм відкрився лише один вид — щільна біла хмара. Краплі дощу автоматною чергою застукали по лівому боці автівки. Вона заревіла, перескочила через перевал мало що не у вільному падінні і розвернулась носом до Атлантичного океану. Ось і останній поворот, найкрутіший. Над ними ширяли зграї стривожених птахів. Рук загальмував і поїхав значно повільніше, аж поки розлючені птахи не полетіли геть. Дощ почав заливати їх з новою силою. Коли врешті розвиднілося, вони помітили сірий будиночок, який припав до землі посеред чорної папороті.

«Він повісився», — вирішив Берр, розгледівши деформований силует Джонатана, що погойдувався у світлі ліхтарика на ґанку. Але «повішеник» підняв руку, щоб привітатися, і зробив крок їм назустріч, крок у темряву, бо ліхтарик увімкнув не відразу. З клаптика землі, засипаного гранітною крихтою, вийшла поганенька стоянка. Рук вийшов з авто і Берр почув, як вони вітаються, немов старі друзі, що давно не бачилися. «Радий зустрічі! Чудово! Боже, ото вітер розійшовся!» Берр нервувався і вперто сидів у автівці, скорчивши міну до неба і силою проштовхуючи верхній ґудзик пальта крізь вузьку петельку. Навколо автівки вирував вітер, антена затряслася.

— Леонарде, поквапся! — крикнув Рук. — Пізніше припудриш собі носика!

— Леонарде, боюся, вам доведеться перелізти на протилежний бік, — сказав Джонатан крізь шибку з боку водія. — Ми евакуюємо вас з підвітряного боку, якщо ви не проти.

Схопивши обома руками праве коліно, Берр проніс його над важелем передач і водійським сидінням, а потім зробив те ж саме з лівою ногою. Його міські черевики ступили на гранітний насип. Джонатан світив ліхтариком просто на нього. Берр міг розгледіти лише чоботи і в’язану моряцьку шапку.

— Як поживаєте? — вигукнув він, немовбито вони не бачилися роками. — Живі-здорові?

— О, так, не те слово.

— От і молодець.

Рук пішов уперед з валізкою у руках. Берр і Джонатан пліч-о-пліч рушили стежкою вслід за ним.

— З цим усе пішло як по маслу, еге ж?