Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

— Не вірю власним очам, — вигукнула вона. — Молодший сержант Пайн власною персоною. Після стількох років. Що ти в біса зробив зі своєю рукою?

— Впустив на неї човен, — відповів він і, здавалося, її така відповідь цілком задовольнила. Він поцікавився, як її бізнес. Його костюм немов зобов’язував ставити саме такі запитання. Наскільки він чув, вона почала займатися дизайном інтер’єрів.

— Та нікудишньо, — щиро випалила вона. — А чим живе тепер Джонатан Пайн? О Боже, — вигукнула вона, почувши його відповідь. — Ти також у індустрії розваг. Любий, ми приречені. Ти ж їх не будуєш, правда?

— Ні-ні. Перепродую. Переганяю. Справи в нас ідуть не так вже й кепсько як на початок.

— У кого це «в нас»1

— У мене і мого компаньйона з Австралії.

— Компаньйона чи компаньйонки?

— Компаньйона, і важить він вісімнадцять стоунів.

— Як там твоє сексуальне життя? Я завжди підозрювала, що ти можеш виявитися геєм. Але ж це не так, правда?

Колись вона часто звинувачувала його у гомосексуальній орієнтації, але, вочевидь, уже про це забула.

— Хай Бог милує, ні, — розсміявся Джонатан. — Як там Майлз?

— Достойно. Він дуже милий. Банкові операції і все таке. Наступного місяця має погасити моє перевищення кредиту, тому я зараз з ним чемно поводжуся.

Вона замовила теплий салат з качкою і мінеральну воду, а потім запалила сигарету.

— Чому ти полишив готельний бізнес? — запитала вона, видихаючи дим просто йому в обличчя. — Набридло?

— Захотілося чогось нового, — відповів він.

«Ми станемо дезертирами, — шепотіла капітанова донька, яку ще ніколи нікому не вдавалося приборкати, коли розпластувала своє бездоганне тіло над його тілом. — Якщо мені доведеться ще хоч раз їсти в армійській їдальні, я підірву цю кляту базу власними руками. Трахни мене, Джонатане. Зроби з мене жінку. Трахни мене і забери мене світ за очі, кудись, де я зможу дихати».

— Як твоє малярство? — спитав він, пригадуючи, як вони обоє боготворили її непересічний талант, як він принижувався, підносячи його до небес, як готував, прибирав, піклувався — усе для неї, і вірив, що завдяки його самозреченню вона малюватиме ще краще.

Вона пирхнула.

— Остання виставка була три роки тому. Продалося шість картин з тридцяти, і то всіх їх купили Майлзові друзі-багатії. Певно мені бракувало когось такого, як ти, щоб остаточно розклеїтись. Боже правий, оце ти мені поморочив голову. Що ти з біса від мене хотів? Я хотіла стати Ван Гогом, а ти, ти чого хотів? Крім того, щоб стати во-яком-Рембо?

«Тебе, — подумав він. — Я хотів тебе, але ти завжди була десь далеко». Він не зміг вимовити це вголос. Йому так захотілося послати подалі свої бездоганні манери. «Погані манери — це свобода», — часто повторювала вона. Трахати-ся — це погані манери. Але тепер її аргументи вже не мали жодного значення. Він прийшов, щоб попросити вибачення за майбутнє, а не за минуле.

— До речі, чому це ти попросив не розповідати Майлзу про нашу зустріч? — звинувачувально спитала вона.

На Джонатановому обличчі з’явилася стара добра нещира посмішка.

— Я не хотів, щоб він через нас засмутився.

На якусь магічну мить він побачив її, юну недосяжну полкову красуню, такою, як під час їхньої першої близькості: свіже, непокірне обличчя, розпаленіле від пристрасті, рот напіввідкритий, в очах злі іскорки. «Повернися, — кричав він у глибині душі. — Спробуймо знову».

Привид минулого зник і вона теперішня знову постала перед ним.

— Ти все ще не користуєшся кредитною карткою? — спитала вона, поки він лівою рукою відраховував банкноти. — Любий, але ж так набагато легше бачити, куди діваються гроші.

«А Берр мав рацію, — подумав Джонатан. — Я таки вічний холостяк».

8

Рукова автівка розсікала сутінки, що опускалися над Корн-воллом, і Берр, зіщулившись на пасажирському сидінні, підтягнув комір пальта ще вище на вуха і думками знову поринув у кімнати без вікон у передмісті Маямі, де якихось сорок вісім годин тому їхня команда, яка відповідала за секретність місії «П’явка», проводила винятковий «день відкритих дверей».

Зазвичай команди, які працюють під прикриттям, не впускають у свої лави шпигунократів та інших софістів, проте у Берра і Стрельскі були на те свої підстави. Атмосфера заходу нагадувала конференцію з продажів десь у «Голідей Інн», яка відбувається у бойових умовах. Делегати прибували поодинці, пред’являли посвідчення особи, спускалися у сталевих ліфтах донизу, знову пред’являли посвідчення особи і стримано віталися один з одним. У кожного на лацкані був напис з іменем і посадою, хоча деякі імена, вочевидь, були вигадані спеціально для цього дня, а деякі посади були настільки незрозумілі, що навіть бувальці не могли їх розшифрувати: «ДЕП ДР ОПС КООРДС» — було написано на одному, «САПТ НАРКС & ФМС СВ» — на іншому.

А поміж них, немов життєдайні усмішки прояснення, «СЕНАТОР США», «ФЕДЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР» і «СПЕЦІАЛІСТ ЗІ ЗВ’ЯЗКУ І ВЗАЄМОДІЇ, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ».

Рівер-гауз представляла опасиста англійка з ідеальними кучерями і в костюмі а-ля Маргарет Тетчер, універсально знана під іменем Дарлінг Кейті, а офіційно — місіс Кетрін Гендісайд Даллінг, економічний радник посольства Великобританії у США. Протягом десяти років Дарлінг Кейті тримала золотий ключик до особливих стосунків між Вайтголлом і численними американськими спецслужбами. Усі, починаючи від армії, військово-морського флоту, повітряних сил, включно з відомствами на державному, центральному, національному рівнях і аж до всесильних шептунів з охорони Білого дому — від раціональних розумників до безневинно навіжених і до небезпечно безглуздих — усі представники таємного світу американської могутності належали до парафії Кейті, і вона їх вивчала, залякувала, вона з ними торгувалася і переманювала їх за свій знаменитий обідній стіл.

— Сай, ти чув, як цей монстр, цей тип мене обізвав? — зарепетувала Кейті, звертаючись до небагатослівного сенатора у двобортному костюмі. Вона осудливо приставила палець до скроні Рекса Ґудгью, немов пістолет. — Фемагогомі Обізвав мене фемагогомі Такої неполіткоректності ви ще зроду не чули! Ти, чудовисько, я взагалі тихенька, як мишка. Фіалка, яка в’яне. А ще християнином себе називає!

У кімнаті пролунав веселий сміх. Кейтіне гучне іконоборство стало вже звичним