Адвокат негідників - Джон Гришем

Джудіт не любить лишати сина зі мною. Адже мені довелося поворогувати з поліцією, це її турбує. Мене також турбує, та я нізащо не зізнаюся.

— Думаю, ми підемо пообідаємо, — кажу їй. — А після обіду в університеті буде футбольний матч.

Вона вважає футбольний матч достатньо безпечним.

— Якщо ти не проти, я хотіла б, щоб він повернувся сьогодні на ніч.

— У мене всього тридцять шість годин на місяць, і ти вважаєш, що це забагато?

— Ні, Себастьяне, не забагато. Просто я хвилююся, от і все.

Часи нашого протистояння, сподіваюся, майже минули. Візьміть двох адвокатів з натренованими ліктями і ще натренованішими язиками, дайте їм небажану вагітність, виснажливе розлучення з неприємними наслідками, і ви отримаєте двох людей, здатних завдати серйозної шкоди. Ми й досі заліковуємо рани, зате наші сутички вже не такі нещадні.

— Гаразд, — примирливо кажу я. По правді, в моєму помешканні немає нічого цікавого, тож Старчеру не дуже подобається бувати там, принаймні поки що. Він надто малого зросту, щоб грати в більярд за моїм старовинним столом, а відеоігор у мене нема. Може, коли він подорослішає, буде інакше.

Його виховують дві жінки, які лякаються, коли інша дитина штовхне його в школі. Не впевнений, що моя поява в його житті раз на місяць може зміцнити його, та я принаймні намагаюся. Рано чи пізно, гадаю, він утомиться жити разом з двома сильними емоційними жінками і захоче проводити більше часу з батьком. Тож я маю залишатися присутнім в його житті, щоб у нього була така можливість.

— О котрій зустрінемось? — питає вона.

— Як скажеш.

— Зустрінемось тут о 18:00, — вона підіймається і йде. Старчер, повернутий до нас спиною, ширяє в повітрі і не бачить, що вона пішла. Зауважую, що Джудіт не потурбувалася взяти речі для дитини. Вона навіть не збиралася дозволити йому переночувати в мене.

Я живу на двадцять п’ятому поверсі, бо так мені безпечніше. Із низки причин мені постійно надходять смертельні погрози, і я не приховував цього від Джудіт. Вона має рацію, бажаючи, щоб дитина була вдома, де їй, либонь, спокійніше. Та я в тому не цілком упевнений. Ще минулого місяця Старчер розповів, що «дві мами» постійно кричать одна на одну.

На обід ідемо в мою улюблену піцерію — місце, в яке його мами нізащо б не пішли. Чесно кажучи, я не дуже переймаюся тим, що він їсть. Я багато в чому більше схожий на дідуся, який балує дитину перед тим, як повернути її додому. Якщо він хоче морозива і до, і після обіду, то він його отримає.

Ми їмо, він потроху жвавішає, я розпитую про школу. Він ходить у другий клас звичайної школи неподалік місць, де зростав я. Джудіт наполягала, щоб він відвідував якусь пафосну занудну академію за 40 тисяч на рік, в якій заборонене все пластикове, а вчителі носять товсті вовняні панчохи і старомодні сандалії. Я навідріз відмовився. Вона враз подалася до суду, але суддя став на мій бік. Отож Старчер вчиться у нормальній школі, разом з дітьми усіх рас, а його вчителька надзвичайно мила і нещодавно розлучена.

Як я вже казав, Старчер не був запланованою дитиною. Ми з Джудіт саме завершували наші безладні стосунки, коли вона якимось чином завагітніла. І все стало ще складніше. Я переїхав, і вона вирішила, що малий цілком належить їй. Я не збирався поступатися, хоча, по правді, ніколи не претендував на батьківство. Він повністю належить їй, принаймні на її думку, тому так втішно бачити, як він, підростаючи, стає таким схожим на мене. Мати відшукала мої фотографії з другого класу. У семирічному віці ми з ним — як близнюки.

Говоримо про боротьбу, про її шкільний різновид. Цікавлюся, чи дивиться він боротьбу на канікулах.

— Часом дивлюся, — каже він. Тоді розповідає про випадок, коли діти закричали: «Бійка! Бійка!», і всі побігли дивитися. На майданчику двоє третьокласників, чорний і білий, заохочувані вигуками глядачів, брикалися, вовтузилися, кусалися, дряпалися, вимахували кулаками.

— Тобі було цікаво дивитися? — питаю.

Він посміхається:

— Звісно. Було круто.

— А потім що?

— Прийшли двоє вчителів, розняли їх і повели до кабінету. Мабуть, у них були неприємності.

— Я впевнений, що були. Мама коли-небудь говорила з тобою про бійки?

Хитає головою. Не говорила.

— Гаразд. Правила такі. Битися — це погано, бійка веде до неприємностей, тому не бийся. Ніколи не починай бійку. Але якщо хтось інший тебе вдарить, чи штовхне, чи поставить підніжку, чи коли двоє хлопців нападуть на твого друга, то в такому разі часом тобі доведеться битися. Нізащо не відступай, якщо інший хлопець починає бійку. І коли б’єшся — ніколи, ніколи, ніколи не здавайся.

— Ти потрапляв у бійки?

— Постійно. Я ніколи не був забіякою, ніколи не починав бійки. Мені не подобалось битися, але якщо хтось мене ображав, то я давав здачі.

— І в тебе були