Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Арсен

— Романовичу, я погнав, — зазирає Віктор.

— Куди?

— Як куди? На об’єкт. Ти ж зранку казав…

— Так, звісно. Подзвониш.

— А ти чому такий замріяний? Є новини?

— Ні, немає. Їдь.

— Якщо ти думаєш, як відмовити Елю готувати, дарма стараєшся. Вчора вона купила горіхи і цілий вечір колола їх.

— А хіба очищені не можна купити?

— А ти спитай. Почуєш, що це ж Арсен. А мені можна і не вечеряти, бо потовстію. Все, — усміхається, — давай.

— Давай, — зітхаю.

Голова гуде. Відучора роздратований. З голови не виходить таємнича Єва. Хто така? Де знайшла паспорт, якщо справді знайшла і це не підстава? З одного боку, ніби каже правду, а з іншого… Олег також багато чого казав. Одне знаю точно: вона не його сестра. На тих фото, що я вчора бачив, зовсім інша дівчина. В паспорті схожа, навіть дуже, але його отримують в шістнадцять, до двадцяти двох відбуваються суттєві зміни в зовнішності. Правда, я тепер не знаю скільки їй років. Ці секрети напружують і притягують водночас.

Вона притягує. Сильно. Розумна дівчина, яка знає собі ціну. Сексуальна. Вона зваблює своєю поведінкою, але не перетинає межу. Не поводиться розпусно. Викликає такі відчуття… Давно забуті. Наче я вперше цілував дівчину десь у темному куточку. Тремтливі. Чи то я таким сентиментальним став після стресу?

Довбень Олежка, я все одно тебе знайду і тепер точно не пожалію. Виб’ю все зайве з дурної голови і змушу віддати борг. Все життя віддаватиме. Лише від найменшої згадки про нього, венами гуляє адреналін. Хочеться провчити за нахабство та брехню.

— Арсене Романовичу, — після стуку, зазирає Еліна, — до вас на співбесіду.

— Запроси, — відкриваю блокнот перевірити запис.

Після вибрику Григорія довелося шукати нового начальника охорони. Я його не звільнив, але від обов’язків відсторонив. Нехай подумає, бо останнім часом взагалі творить казна-що. Він завжди був складним та нестриманим, але гроші зробили його слабким на голову. Бити жінку і збиратися зґвалтувати… Та ще й у моєму будинку. Просто слів немає.

Після кількох питань, прямо кажу, що кандидат мені не підходить. Занадто діловий, чимось на Олега схожий. До кінця життя тепер буду пам’ятати, як круто помилився, приймаючи його на роботу. Довіряти можна тільки своїм, чужих людей взагалі не варто утаємничувати у важливі справи. Особливо якщо ці справи стосуються великих грошей.

Прямуючи на обід, не витримую й набираю номер Єви. Як згадаю вчорашній поцілунок, відчуваю себе підлітком з неконтрольованими рефлексами.

— Так, — відповідає тихо.

— Привіт. Як справи?

— Нормально.

— Змістовна відповідь. Чим займаєшся?

— Готувала.

— Щось смачне? — заходжу в ліфт.

— Мало бути м’ясо, а вийшло щось чорне, смердюче і абсолютно не їстівне.

— І таке буває. Повечеряємо сьогодні?

— Вчора вечеряли, — бурчить тихо.

— А я хочу ще, мені мало десерту.

— Я не можу. У мене зустріч з подругою.

— Надовго? — дратуюся.

— Так, до ночі.

— Перенеси.

— Ні.

— Вперта, — відчуваю внутрішнє задоволення, коли вона протистоїть. — Гаразд, зустрінемося завтра.

— А якщо я не хочу?

— У тебе немає вибору.

— Твоя самовпевненість зашкалює.

— Такий вже я є. До завтра.

— Дякую за квіти, — майже шепоче. Вона відхиляє виклик, а я всміхаюся.

Завела.

Давно мене так не приваблювала жінка. Бажання завоювати вимагає активних дій. Зранку були квіти, а дорогою до ресторану замовляю доставку обіду. М’ясо, кілька салатів, гарнір. Великої обізнаності у вподобаннях жінок у мене немає. Просто уявляю, що могло б сподобатися Еліні і дію за власними відчуттями.

Після ресторану пірнаю в документи і підіймаю очі аж ввечері. Шия болить, аж поворухнутися складно.

— Ти тут? — заходить Еля з теками в руках. — Я все завершила, — кладе їх на стіл. — Іду додому, в голові гуде.

— Елю, як підготовка до екзаменів? Перевіряти потрібно?

— А в тебе є час? Ти живеш у цьому кабінеті. Тобі не здається, що з кожним роком навантаження стає все більшим? Постійно зайнятий, задумливий. Всі гроші не заробиш.

— Для такого віку, ти теж немало на себе повісила. Їдь додому і відпочинь.

— Я хотіла взяти в тебе номер Єви. Запросити її на наступну суботу.

— Ти ж знаєш, я не люблю цей день. Ми не можемо організувати все в інший? В неділю, наприклад?

— А в суботу ти що робитимеш?

— Цілий день спатиму.

— Брешеш. В кабінеті пропадеш до вечора. Ні, я вже приготувалася, всіх запросила. А тепер поїхала додому. Мені ще готувати, Вітя борщ хотів.

Вона йде, а я ще трохи сиджу і теж їду. Надвечір задощило. Погода сира і депресивна. Майже на виїзді з Києва отримую повідомлення. Подумавши, що це Віктор, розблоковую гаджет і бачу «дякую» від Єви. Без роздумів, розвертаю авто. На під’їзді до її будинку, дзвоню.

— Алло? — знову відповідає дуже тихо. Це штовхає на думку, що вона не сама. Може, подруги немає і варто зазирнути, щоб зустрітися з Олегом? Від цієї думки лють наповнює тіло, біжить по венах, автоматично стискаючи кулаки.

— Вийди, — зривається грубо.

— Не хочу, — одразу стає в позу.

— На кілька хвилин, — намагаюся говорити м’якше.

— Навіщо?

— Щось скажу.

— Кажи телефоном.

— Я можу й увійти, — виходить загрозливо.

— Спробуй і розбудиш мою подругу. Перевір на собі її гнів.

— Тоді рахую до десяти.

— На вулиці дощ, не хочу намочитися.

— Я йому не дозволю.

Вона нічого не відповідає, просто відхиляє виклик. Напружено дивлюся на світло у вікні. Щось мені не дає спокою, а що саме не можу зрозуміти. Минає достатньо часу, дощ розібрався ще більший. Вже збираюся знову подзвонити, але вона виходить. Дивне відчуття розпливається в грудях. Не моє. Чуже. Вона робить кілька кроків й зупиняється. Виходжу. Встигаю зробити кілька кроків і вона виставляє перед собою руку.