Зваблені ненавистю - Ерін Кас
— Ну… — розводжу руками.
— Я не про тебе, лялечко. Ти он яка бойова. Всіх бандитів розігнала, а одного навіть засмоктати встигла, — коротко сміється, прямуючи до кімнати.
На щастя, Аліса не коментує мої кулінарні здібності, з’їдає все. Потім лягає подрімати, а я трохи гуляю на вулиці. Ввечері вона йде на роботу, тому залишаюся сама. Вечеряю нежирним сиром й вмикаю телевізор. Під його тихий монотонний звук гортаю стрічку смартфона, читаючи новини. Соцмереж у мене більше немає, всі паролі залишилися вдома, щоб не було спокуси увійти. Нове життя дається складно, постійно вискакують якісь думки, що я можу здатися. Але я забороняю собі про це думати і вперто планую подальші дії. Читаю рецепти, чого ніколи в житті не робила.
Зависаю, коли смартфон озивається мелодією. З відкритим ротом дивлюся на номер Арсена і не знаю, що робити. Вперше так дико реагую на чоловіка. Він мене бентежить і дратує водночас. Страх теж є, але він не основний.
— Так, — все-таки приймаю виклик.
— Привіт, Єво, — його низький голос безсоромно втручається у налагоджений впродовж дня спокій.
— Давно не бачилися, — бурчу тихо.
— Виходь, поговоримо.
— Про що? Е-м-м-м, тобто? — злітаю з крісла. — Ти тут?
— Так, і в тебе світиться.
— Я не можу. Зайнята, — стримую себе, щоб не визирнути у вікно.
— Тоді я сам увійду.
— Ти приїхав роздавати команди? — спалахую миттєво. — Всі песики розбіглися, немає на кому тренуватися?
— Я чекаю тебе десять хвилин.
— А потім що? Можеш вже зараз їхати.
— Потім увійду, я ж тобі вже сказав. Поїдемо кудись повечеряємо й поговоримо.
— Двадцять хвилин і ти й пальцем до мене не торкнешся, — кажу серйозно, але сварю себе подумки за цю згоду. Аліса має рацію, потрібно їхати звідси. Хоча б квартиру змінити.
— Хм, вимога? — чується здивування.
— Обов’язкова умова.
— Такі серйозні угоди не оформлюються телефоном. Двадцять хвилин, Єво.