Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

— Єво, все гаразд? — несподівано Віктор накриває мою руку.

Його долоня тепла, погляд уважний, навіть питання прозвучало якось турботливо. Попри пряму причетність до банди, він харизматичний. Мабуть, тому саме він дзвонив стосовно роботи.

— Так, нормально.

— Замерзла? — підіймає скло з мого боку.

— Ні, тепло ж.

— А руки холодні, — звертає на трасу й тисне на газ.

— Як там Еліна? — міняю тему, бо сама в собі зараз розібратися не можу.

— Сьогодні був завал. Втомлена. Мабуть, вже спить. Вона, до речі питала про тебе і привіт передавала.

— Ти теж їй передавай. Ви рідні брат і сестра?

— Найрідніші, які тільки можуть бути. Від одних батька й матері. Не схожі? — звертає на мене погляд.

— Очима. І усмішкою трохи. Більше нічим. Ти закритий, а вона щебече, немов соловейко.

— Закритий? — дивується. — Не помічав.

— Не розповідаєш про себе.

— І що ж тобі цікаво?

— Ну… — зараз мені вже не дуже цікаво, але за язика ніхто ж не тягнув. — Де ви живете?

— У центрі. Ми всі живемо в центральному районі міста. Хтось ближче, хтось трішки далі.

— Чому? Бо ваш придуркуватий бос не любить спізнень? — одна лише згадка про Арсена викликає неприємне тремтіння всередині.

— Він не придуркуватий.

— Ти навіть за спиною його захищаєш? Впевнений, що це здорове бажання?  — роздратування спалахує з новою силою.

— Так. Я захищатиму його завжди. У будь-якій ситуації. Навіть якщо Арсен вчинить якусь дурість, першим стану за нього.

— Життя віддаси? — хмикаю.

— Якщо буде потрібно… — киває.

— Чим він заслужив таке ставлення? Своїм гарчанням? Ти ж теж його злякався. Ну, скажи!

— Він запальний, але швидко відходить. Вміє працювати над собою та приборкати звіра всередині. Якби й вдарив, то я не залишився б в боргу. У нього були причини сьогодні гніватися. Тебе ж він не бив? — знову дивиться на мене.

— А треба, щоб бив? — питаю агресивно. Та краще б вдарив, а не цілував, бо тепер у голові все перемішалося, і шалено пече у грудях.

— От бачиш, він себе контролює.

— Такий собі в нього контроль, непомітний. Заради грошей готовий стерти людину в попіл. Оце його мрія?

— Ні, грошей Арсен не потребує. Він втратив не тільки їх, а великі земельні ділянки, які хотів забудувати. 

— І що ж він там хотів побудувати? Дім розпусти?

— Відпочинковий комплекс для дітей сиріт та з малозабезпечених сімей, — відповідає серйозно, дивлячись на дорогу. — Центр підтримки для матерів, які втрапили у скрутне становище.

— Що? — не вірю своїй вухам.

— Він довго чекав цього. А мріяв років з десяти, вже не пам’ятаю.

— Ти знав його у десять років?

— Так, але розповідати не буду.

— Ви усі його боржники? Тому виконуєте бажання людожера? — я спантеличена до краю. Розповідь Віті не в’яжеться з Арсеном аж ніяк. Ніби він прагне виправдати в моїх очах свого керівника.

— Це особисте і стосується лише нашої компанії, — відповідає трохи різко. — Ти теж про себе не розповідала. А те, що ми чули від Олега, піддається великим сумнівам.

— А що ви чули? — розвертаюся до нього, притулившись щокою до сидіння.  

— Звіримо факти? — хмикає з усмішкою. — Ти не закінчила школу, бо закохалася. Вирішила, що й так багато знаєш і влаштувалася на роботу, щоб забезпечувати себе, коли батько відмовився це робити. Олег надсилав тобі гроші кожного місця, щоб на все вистачало. Потім якось сказав, що тебе побили. Коли я спитав подробиці, виявилося, що ти кілька місяців танцювала у стриптиз-клубі і не говорила йому. Більше нічого не пам’ятаю. То що, правда?

— Е-м-м-м, — я зависла з відкритим ротом. Вони всі вважали мене корисливою дурепою, без освіти та якихось власних принципів.

— Бачиш, ти теж небагатослівна, — зупиняє авто біля будинку. Одразу перевіряю чи горить у квартирі світло, тоді збираюся вийти.

— Дякую тобі. З усіх бандитів ти наймиліший.

— Бандитом мене ще не називали, і милим теж, — усміхається. —  Удачі, Єво.

Прямуючи до під’їзду, відчуваю на собі його погляд. Довго дзвоню у двері, бо Аліска не бажає відчиняти, а тоді згадую, що у мене з собою телефон й набираю номер.

— Тебе досі не вбили? — бурчить тихо.

— Відчини, я під дверима.

— О! — завершує розмову і через секунду відчиняє двері. — З речами? Згадала про здоровий глузд?

— Алісо, — переступивши поріг, відчуваю, що витримка скінчилася.

— Догралася? — питає перелякано.

— Він таке хамло, — кидаюся їй на шию, міцно стискаючи.

— Плачеш? — питає розгублено, невагомо мене обійнявши. — Ти втекла, тебе відпустили чи що? Що сталося? — хапає мене за плечі й відсторонює від себе. — Кажи! Напишеш заяву в поліцію?

— Він мене поцілував, — видаю зі схлипом.

— От покидьок! — гарчить розлючено.

— І мені сподобалося.

— Га? — нахиляється до мене. — Що кажеш? Ніко…

— Сподобався поцілунок.

— Та-а-а-а-к, — протягує шоковано, — пропоную швиденько зібрати мої речі, сісти в авто і поїхати додому. Ну його в баню. З батьками якось розберешся, а я, так і бути, повернуся на навчання в універ. І все у нас буде добре, Ніко. Без бандитів і твого отакого дивного погляду. Я знаю з чого все починається і прямо кажу, що треба тікати. Чуєш?! — струшує мене за плечі.

— Дай відпочити, — зітхаю. — Як твоя робота? — підіймаю сумку й проходжу до кімнати.

— Завтра в ніч працюю, а зранку йду на іншу співбесіду. Звісно, якщо ми не поїдемо.

— На яку? — сідаю на широке крісло. Умови нічим не кращі за готельні.

— В ресторан офіціанткою. Якщо візьмуть, бо там багато критеріїв для відбору.

— Знання мови? Я можу повчити тебе, у мене гарна вимова.

— Не тільки. У мене незакінчена освіта, можуть не прийняти. А в магазині мені не солодко. Тепер розумію, чому вони так швидко мене прийняли, ніхто не хоче там працювати. Контингент: алкоголіки, диваки, грубіяни, яким не спиться.