Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Арсен

— Вікторе, навіщо тобі телефон, якщо ти не відповідаєш на дзвінки? — запитую роздратовано в слухавку.

— Лютий… Арсене, вибач, у нас знову гойдалки.

— Ті самі чи щось нове? — зітхаю. Так і знав, що він не просто так пів дня не виходив на зв’язок.

— Де там нові? Срач, безлад, дивні друзі. З нового лише обіцянки, але ми чули такі мільйони разів. Еліна знову в стресі.

— Я за своїми проблемами не помітив. Дати їй відпочинок?

— Ні, бо ще гірше буде. Вона досі не навчилася бути байдужою.

— А ти навчився? Ні, просто не показуєш цього, а вона не вміє так.

— Складна тема. Не буянь, я вже їду.

— Міняй курс, потрібно дещо перевірити. Якщо ти в нормі, звісно.

— Стою і уважно слухаю. Куди відправиш?

— Деснянський, Радунська 5.

— Ого, а що там?

— Там Єва.

— Єва? — голосно дивується. — Втекла? Слухай, я не зможу її силою повернути.

— Я відпустив її ще вчора.

— Отакої. Ми багато пропустили?

— Я не настільки садист.

— Хочеш дізнатися, хто там її чекає? Гадаю, я навіть доїхати не встигну, як вони втечуть, — чую, що розблоковує сигналізацію.

— Вона збиралася повернутися.

— Що? — починає сміятися. — Іноді вона кумедна, правда? Чимось на Елю схожа.

— Глянеш, що там і відзвонишся мені. Костя відвіз її за цією адресою. Вона увійшла в під’їзд і ще не виходила. Вікна теж дивляться у двір, вилізти не могла, якщо не попросилася до сусідів.

— Слухаюся, бос. Не повертати, лише подивитися.

— До зв’язку, — відхиляю виклик, згрібаю розкидані документи в стопку і йду шукати Еліну.

Час обіду, а вона сидить в кабінеті з опущеною над столом головою. Очей не підіймає, удає, що читає документ.

— Що робиш? — стаю, обпершись долонями на стіл.

— Та так, читаю, — сьорбає носом. Учора переді мною плакала Єва, зараз найрідніша людина. Щось мене все частіше криє від сумних жіночих облич.

— Поглянь на мене.

— Ні, йди працювати, у тебе завал.

— Елінко-о-о, — протягую тихо.

— Ох, — закриває обличчя долонями. — Я так не можу. Не можу! Все по колу. Арсене, я ж так сподівалася, — вимовляє зі схлипами.

— Йди сюди, — змушую встати й міцно обіймаю. — Ти в цьому не винна і не маєш страждати. Чуєш? — гладжу її по спині. — Це її вибір, ти не можеш на нього вплинути. Не добивай мої останні нервові клітини своїми сльозами. Що хочеш? Будь-який подарунок.

— Нічого, — видихає мені в сорочку. — Як там Єва? Вона ж буде з нами в наступну суботу?

— Не знаю. Все це складно і я не хочу, щоб ти прив’язувалася. Розумієш чому?

— Так, але вона здалася милою. А Гриша без клепок. Він остаточно втратив людяність.  

— Підеш по магазинах? — відхилившись, витираю пальцями її щоки. — Ну! Більше не запропоную.

— Не піду, але плакати не буду. Обіцяю. Ти підкачався, — торкається біцепса правої руки. — До кого? Ритка минулого разу дуже швидко повернулася, і ти в ліжку був не сам.

— Мала, — усміхаюся, — не вигадуй те, чого немає. І не слідкуй за мною.

— Передаси їй привіт?

— Тільки, щоб тебе потішити.

— Наступної п’ятниці піду раніше, якщо ти не проти. І ночуватиму в тебе, мені потрібно багато встигнути.

— Не кажи, що будеш готувати.

— Є заперечення? — здивовано здіймає брови. — Будь-який подарунок, — нагадує мої слова. Можу лише похитати головою, вона точно має запасні батарейки.

Поспішаю на зустріч, потім майже до вечора займаюся документами і аж коли темніє, згадую про Віктора. Одразу набираю його номер, дратуючись, що він цілий день мовчить. 

— Ти вчасно, — бурчить тихо. — Єва зараз сяде в таксі. Їхати за нею?

— Оце тільки вийшла?

— Ні. Вдень ходила з брюнеткою по магазинах. Довелося слідкувати. Якісь лахи купували. Були в супермаркеті, в закладі швидкого харчування щось брали на винос. Зараз їхати? Мені здається, вона їде з міста. З великою сумкою. Обійнялася з брюнеткою, ніби прощалася.

— Ні. Повертайся додому, Еля, мабуть, нервує.

— Точно? Я можу.

— Знаю, але якщо вони вдень не бачилися, ти можеш доїхати за нею до Західної України і зловити облизня. Я думаю, він в Києві. Такі справи не робляться на відстані.

— Так. Приймаю рішення їхати додому, якщо бос сказав. До завтра, — відхиляє виклик.  

Бісовий Чупрун. Стільки проблем створив.

Ще трішки сиджу в офісі, і останнім його покидаю. Їду додому. Добре, що вона пішла. Здалося мені, що Олег не дуже злякався через її перебування в моєму будинку. І сама Єва, схоже, нічого не знає. Принаймні не про документи та земельні ділянки. Мені так буде спокійніше, бо ще відучора відчуваю на своїй шкірі холодний дотик звабливого мокрого тіла. Мені хотілося її поцілувати, а це абсолютно неприйнятне бажання. Особливо якщо врахувати, хто вона така.

Вдома тихо і порожньо. Я знову один. Хоч десь має бути спокій. Піднявшись до себе, переодягаюся й спускаюся до басейну. Плавання — обов’язкова процедура перед сном. Допомагає скинути напругу. Довго плаваю, потім приймаю в спортзалі душ й влаштовуюся у холі на дивані подивитися новини.

Новини закінчуються майже одразу, бо я тупо засинаю. Але чуткий сон дозволяє розчути кроки поряд. Щось шарудить. Напружуюся, готовий в будь-яку секунду зреагувати, і хапаю того, хто навис над диваном.

— Ай! — перелякано вигукує… Єва.

— Що ти тут робиш? — миттю відпускаю її руку, яка недавно була травмована.

— Йшла на кухню, — потирає лікоть, — побачила тебе сплячого і вирішила вкрити, — киває на підлогу, де опинився плед.

— Коли повернулася? — сідаю, ковзнувши поглядом по її ногах. Здається, цей халат я не оплачував.

— Раніше за тебе, — осмикує його.

Зваблива. Довге темне волосся розпущене, великі очі дивляться з гнівом. Вчорашній інтимний момент біля басейну спалахує яскравою картинкою перед очима. Збудження дає про себе знати.