Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

— Тобто? — нервово облизую вуста.

— Ти не сестра Чупруна, — не зводить з мене погляду. — А хто?

— З чого ти взяв? — у своїх же думках заплуталася. Я ж сама про це говорила, а тепер даю задню, бо не готова назвати справжнє ім’я.

— Я уважний, вмію складати докупи отриману інформацію.

— Довго ти її складав, — образу приховати не вдається. — А якби твій Гриша вбив мене чи покалічив?

— Гриша своє отримав. Я слухаю. Як цей паспорт опинився у тебе? Це якась підстава? Вирішили заплутати мене?

— Хто?

— Ти й Олег. Що між вами? Стосунки?

— Та не знаю я ніякого Олега, — зітхаю. — В школі у мене був Олег, але точно не з таким прізвищем. А паспорт… Я його знайшла. На вулиці, — Аліску приплітати не буду. — Хотіла віднести у відділок, але… Взяла собі.

— Чому? Переховуєшся?

— Ні… Тобто… Я не злочинниця. Вирішила змінити своє життя, і паспорт став у пригоді. Ми схожі з цією дівчиною, — киваю на документ на колінах.

— Ви схожі тільки на цьому фото. До того ж воно затерте і доволі складно відрізнити, не познайомившись з людиною ближче.

— Ти знав з самого початку, що я не Єва?

— Ні, лише здогадувався. Сьогодні бачив її фотографії, знайомий нарешті дістав інформацію. Ніхто з нас її не бачив, бо сам Чупрун з Дніпра, і там жила його сестра. Звісно, якщо все це правда.

— І що? Тепер мене треба прибрати? — дивлюся на нього.

— Де ти знайшла паспорт?

— Не скажу.

— Справжнє ім’я теж не скажеш, — не питає, а стверджує.

— Ні.

— Втекла від чоловіка тирана, батька п’янички, нерозділеного кохання? Яка допомога потрібна? — відхилившись, заводить двигун й від’їжджає.

— Ніяка. Дай мені спокій, хочу забути початок свого нового життя і спробувати заново.

— Це навряд, — змушує на себе подивитися. — Ти мені сподобалася, — каже серйозно. — І я люблю таємниці.

— Я скоро переїду, — мугикаю, розгубившись.

— Допомога з житлом потрібна?

— Ні, в інше місто.

— В цьому я також сумніваюся, — вводить мене в ступор.

Нічого не відповідаю. Нервую. Відчуття дуже дивні. Я не боюся Арсена, але хвилювання поряд з ним неабияк напружує. Ніколи не мала проблем зі спілкуванням з протилежною статтю, а з ним не виходить бути спокійною. Перевага завжди на його боці.

До будинку доїжджаємо швидко. Зупинивши авто, він виходить, щоб допомогти мені. Руку не подає, лише відчиняє дверцята. Від холодного вітру, обіймаю себе за плечі. Мені приємно було з ним вечеряти і їхати в авто. Це лякає. Я категорично проти симпатії до Арсена.

— Дія нашої угоди ще не закінчилася? — зачинивши дверцята, не відходить.

— Якої? Ні, — відступаю на крок. — Не можна торкатися, — на моїх губах з’являється нервова усмішка.

— Руками, — говорить серйозно. — Про губи ти нічого не казала.

— Не можна, — виставивши перед собою долоню, притуляюся спиною до авто.

— Мене можна торкатися, не соромся, — впирається грудьми в долоню. Одразу прибираю її, опинившись притиснутою його тілом. Відчуття таке, що втиснутою в авто. Зараз роздавить мене і пікнути не встигну. Але руками не торкається.

— Хто ти? — питає тихо, нахилившись ближче. Відвернувши обличчя, намагаюся його відштовхнути, але марно. Сильний, кремезний і до межі нахабний. А ще пахучий. Його запах перекриває усі інші. Брутальний, з необхідними гіркими нотками.

— Відпусти, — прошу тихо, злякавшись своїх відчуттів. У мене аж вуста поколює, бо перед очима наш поцілунок. Грубий, зухвалий, але такий… шалений, нестримний, гарячий.  

— Відповідай, — гарчить вимогливо.

— Я… — зависаю в його погляді. Темному. Зараз здається, що його очі чорні. — Для тебе я Єва, — шелестить майже нечутно.

— Ти впевнена? — шепоче на вухо.

— Так, — ковтаю.

— Тоді я повинен тобі дещо сказати, Єво, — від його голосу я вже вся вкрилася колючками. — Ти втрапила.

— Хочеш залякати?

— Прямо кажу, що не можу дати тобі спокій.

— Чому? — заплющую очі від гарячого дихання в шию.

— Ти мене звабила.

— Я ні-ч-чого не робила, — від жару всередині, не можу скласти літери докупи. — Чим?

— Своєю ненавистю, — ковзає вустами по щоці. На секунду зависає в міліметрі від моїх губ, а тоді дуже ніжно цілує їх. Потім ще, і ще. Злякане тремтіння зробилося солодким. Ніби пташка, несміливо запурхало у грудях тепло. Його губи прохолодні. Він знову цілує, одразу поглибивши поцілунок. Пристрасно. Впевнено. До мурашок. Трохи грубо, але реакція мого тіла все перекриває. Я розтанула й приліпилася до нього навіть без рук.

— М-м-м, — з губ зривається стогін.

— Я не помилився. Смачна, — шепоче гаряче. Цілує в щоку. Потім, нахилившись, в шию, а я дозволяю, відкривши більше доступу. Кожен поцілунок обпікає шкіру, відгукуючись в тілі бажанням. Вперше таким сильним. Справжнім. Лякливі, але дуже яскраві відчуття. Нові. — Запросиш у гості? — він досі не торкається мене руками.

— Ні, — не впізнаю свого голосу. — Я з подругою живу.

— Поїдемо до мене? — знову цілує у вуста. На мить в голові мелькає думка, що я хочу поїхати, але змушую себе похитати головою. — Я поспішаю, так? — сам усе розуміє.

— Так, дуже.

— Не вмію інакше. Гаразд, — ще раз цілує. — Провести тебе? — різко відхиляється.

— Кхм-кхм, — намагаюся прийти в себе, осмикуючи на собі лонгслів, — я знаю дорогу. 

— Почекаю, поки зайдеш, — близько не підходить.

Не сподобалося чи дуже сподобалося і треба охолонути? Чомусь враз стає легко і радісно на душі. Вперше від часу приїзду до Києва. Несміливо усміхаюся й прямую до під’їзду. Перед дверима озираюся на Арсена. В квартирі одразу проходжу на кухню і дивлюся в темноті, як його авто виїжджає з двору.

— Ніко, думай головою, — кажу сама собі, але серце чомусь не згодне.