Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Не знаю. Здається, я не маю до цього здібностей.

— Ну чому ти таке кажеш? Ти ж добре вчився у школі. У тебе не мало би бути проблем. Ти ж маєш в атестаті сорок два34, це непогано.

Степ відпив ще пива. Бали були б вищими, якби не трапився весь отой шарварок. Після тієї історії він жодного підручника більше не відкрив. Він більше не вчився.

— Тату, проблема не в цьому. Не знаю, я тобі вже казав. Може, після цього літа, але зараз я просто не хочу про це думати.

— І чим же ти хочеш зараз займатися, га? Вештаєшся й влаштовуєш казна що. Ти завжди на вулиці й пізно повертаєшся додому. Паоло мені розповідав.

— Та що там тобі розповів Паоло, він ні біса не знає!

— Однак я знаю. Мабуть, варто було відправити тебе на рік до армії, там би тебе принаймні трішки обтесали.

— Еге ж, тільки армії мені й не вистачало.

— Ну, якщо я відмазав тебе лише для того, щоб ти вештався вулицями і чухав кулаки, то краще б ти таки туди пішов.

— Та хто це каже, що я тільки б’юся. Тату, ти просто зациклився!

— Ні, я просто боюся. Ти пам’ятаєш, що сказав адвокат після процесу? «Ваш син має бути обережним. З цього моменту будь-яка заява, будь-що ще трапиться, й рішення судді автоматично набере чинності».

— Звичайно, я це пам’ятаю, ти ж мені це щонайменше двадцять разів повторив. До речі, ти ще бачився з адвокатом?

— Я бачився з ним на тому тижні. Заплатив останню частку його гонорару.

Він це промовив дуже поважним тоном, щоб підкреслити, що йшлося про дещо, що стало у великі гроші. У цьому вони з Паоло були однаковісінькі. Завжди рахували гроші. Степ вирішив не звертати на це уваги.

— Він усе ще носить оту жахливу краватку?

— Ні, він примудрився замінити її на ще гіршу.

Батько усміхнувся. Краще бути дотепним. На Степа суворість не діяла.

— Та ти що, це просто неможливо, після всіх тих грошей, що ми йому заплатили! — Степ виправився. — Вибач, тату. Після всіх грошей, що ти йому заплатив, він міг би купити собі кілька чудових краваток.

— Ну, якщо про це, то він міг би оновити собі весь гардероб…

Помічниця по господарству забрала тарілки й повернулася з другою стравою. Це був біфштекс з кров’ю. На щастя, він не був пов’язаний із жодним спогадом. Степ глянув на батька. Той нахилився над тарелем, ріжучи м’ясо. Спокійний. Колись, того жахливого дня, у цій кімнаті він був знервований.

— «Як чому? Тому що! Тому що мені так хотілось?» Тоді ти просто тварюка, ти звір, ти не думаєш головою. У мене син — жорстокий, божевільний, злочинець! Ти понівечив того хлопця. Ти це усвідомлюєш? Міг його вбити. Чи ти й цього не усвідомлюєш?

Степ сидів, опустивши очі, й не відповідав. Втрутився адвокат:

— Синьйоре Манчіні, вже що сталося, те сталося. Немає сенсу зараз кричати на хлопця. Я гадаю, що причини, можливо, приховані, таки були.

— Добре, адвокате. Тоді ви скажіть, що ми маємо робити.

— Для того, щоб організувати лінію захисту у суді, ми мусимо їх виявити.

Степ підняв голову. Що він таке каже? Що він знає? Адвокат подивився на Стефано з розумінням. Потім підійшов.

— Стефано… Щось мало бути. Якийсь жарт у минулому. Якась сварка. Щось, що той хлопець тобі сказав, щось, що він зробив… Те, що зрештою викликало твій гнів…

Степ глянув на адвоката. Той носив жахливу краватку в сірі ромби на блискучому тлі. Потім обернувся до матері. Вона була там, сиділа на стільчику в кутку вітальні. Елегантна, як завжди. Спокійно курила. Степ знову опустив очі. Адвокат подивився на нього. Помовчав, розмірковуючи.

Потім обернувся до матері Степа і дипломатично усміхнувся їй.

— Синьйоро, вам відомо щось про справи між вашим сином і тим хлопцем? Чи вони коли-небудь сварилися?

— Ні, адвокате. Не думаю. Я навіть не знала, що вони знайомі.

— Синьйоро, Стефано постане перед судом. На нього було подано заяву. Там буде суддя, вирок. Зважаючи на ушкодження, які дістав той хлопець, вирок буде суворим. Якщо нам не буде чого відповісти… якийсь доказ, щось, бодай найменша підстава, то ваш син буде у біді. Серйозній.

Степ не піднімав голови. Дивився на свої коліна. На свої джинси. Потім прикрив очі. «О Господи, мамо, чому ти не говориш? Чому ти мені не допомагаєш? Я тебе так люблю. Будь ласка, не полишай мене». Від слів матері Степові стислося серце:

— Мені шкода, адвокате. Та я не маю чого сказати. Я нічого не знаю. Якби могла допомогти своєму синові, невже я б цього не зробила? А тепер вибачте, я мушу йти.

Матір підвелася. Адвокат дивився, як вона виходить з кімнати. Потім востаннє звернувся до Степа.

— Стефано, ти впевнений, що тобі нема чого нам сказати?

Степ навіть не відповів. Не дивлячись на адвоката, він підвівся й підійшов до вікна. Визирнув надвір. Оцей останній поверх якраз навпроти їхнього. Подумав про матір. І в цей момент зненавидів її так само, як до цього любив. Потім заплющив очі. Сльоза скотилася по щоці. Він не зміг її затримати і страждав, як ніколи досі, — через те, чого вона не зробила того дня, через те, що вона зробила.

— Степе, хочеш кави?

Степ обернувся. Підійшов батько з філіжанкою кави в руці.

— Дякую, тату.

Швидко випив.

— А тепер я мушу йти. Почуємось наступного тижня.

— Добре. Подумаєш щодо університету?

Степ у коридорі надягав куртку.

— Так, подумаю.

— Телефонуй іноді своїй матері. Вона сказала, що ви давно не чулися!

— Але, тату, я ніколи не маю часу.

— Та який там час потрібний на один дзвінок.

— Гаразд, я їй подзвоню.

Степ поспіхом вийшов.

Батько, залишившись сам у вітальні, підійшов до вікна й визирнув надвір. На останньому поверсі, у пентхаузі навпроти, вікна були зачинені. Джованні Амброзіні переїхав — ось так, раптово. Він назавжди змінив їхнє життя. Що відбулось між ним та його сином?

Степ у ліфті закурив останню цигарку Мартінеллі. Подивився у дзеркало. Проїхали. Ці обіди його виснажували. Доїхав до першого поверху. Коли залізні двері відчинилися, Степ, що був поринув у свої думки,