Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Ні, скажи йому одразу. Якщо він про це дізнається від когось іншого, йому буде дуже зле. Він закоханий у тебе.

— Це ти собі таке в голову взяла. Це абсолютна неправда.

— Це найсправжнісінька правда, і ти це знаєш. Коли повернешся додому, потелефонуєш йому і скажеш.

— Якщо захочу — потелефоную, а якщо ні — то ні.

— Знаєш… Я дуже рада, що моя тітка привезла тільки один «Соні», ти його не заслуговуєш.

Бабі побігла швидше. Палліна стиснула зуби й вирішила не здаватися.

— Хай там як, а якщо я захочу, то такий «Соні» мені Полло подарує.

— Ага, звісно, вкравши його у мене.

Палліна розсміялася. Бабі ще якийсь час вдавала гнів. Палліна підштовхнула її.

— Ну ж бо, годі сваритися. Я знаю, що ти моя подруга. Сьогодні ти навіть пожертвувала собою, щоб урятувати мене під час опитування. Як твоя матір відреагувала на цю історію із зауваженням?

— Краще, ніж я — на твою історію з Полло!

— Вона видається тобі такою трагічною?

— Драматичною.

— Слухай, ти ж його не знаєш. У нього купа проблем. Немає грошей, а батько до нього погано ставиться. І він дуже милий, зі мною він дуже приязний, правда.

— Тобі не важливо, що з іншими він поводиться не так мило?

— Може, він виправиться.

Бабі подумала, що все це марно. Якщо Палліна брала собі щось у голову, то вже все.

— Добре, досить. Побачимо.

— О, вже краще. — Палліна усміхнулася. — Обіцяю, що, коли повернуся додому, зателефоную Демі.

Ну, бодай чогось вона досягла.

Вони вибігли на майданчик із приладдям для гімнастичних вправ. Дітлахи скочувались сторчголов із гірок, горлаючи. Стривожені матері були напохваті, щоб рятувати їх у цих стрибках а-ля камікадзе. Гарний високий хлопець із білявим чубом разом з дівчиною, трохи нижчою за нього, робили вправи на турніку. Бабі й Палліна пробігли поряд. Хлопець, побачивши їх, припинив вправлятися.

— Бабі!

Дівчина зупинилась. Це був Марко. Минуло вже понад вісім місяців, як вони не бачились. Палліна також зупинилась. Бабі почервоніла. Їй було ніяково. Але її серце чомусь не почало битися частіше, як зазвичай. Марко поцілував її у щоку.

— Як твої справи?

Бабі віднайшла самовладання.

— Добре, а твої?

— Дуже добре. Знайомся, це Джорджа.

Марко показав на дівчину. Бабі подала їй руку і дивним чином не забула одразу ж ім’я, як це зазвичай буває, коли тобі когось відрекомендовують. Палліна також привіталась, але було помітно, що вона воліла б уникнути цієї зустрічі. Марко почав свої теревені. Як завжди. Все те, що було вже сказано-переказано. Я тобі дзвонив. А ти ніколи не даєшся чути. Я бачив твого друга чи подругу. А що ти робиш? Ага, звісно, скоро атестат. Будь ласка, захисти його блискуче, ти можеш. Намагався бути дотепним. Бабі його майже не слухала. Вона згадала всі миттєвості, проведені з ним, своє кохання, розчарування, сльози. Як боляче. Через такого типа, до того ж. Вона придивилась до нього. Він погрубшав. Мав масне волосся. Здавалося, воно навіть порідшало. І цей мертвий погляд… Неживий. Як сталося, що він їй колись так подобався? Глянула на дівчину. Там і дивитися не було на що. Байдужість — жахлива. Так і попрощалися. Проговоривши зо п’ять хвилин і не сказавши одне одному нічого. Той чарівний міст був знищений. Бабі знову побігла. Спитала себе, де ж поховане все те, що було. «Як може бути, що я нічого не знаходжу? А було ж щось таке велике». Встромила у вухо навушник від «Соні». «U2» заспівали свій найсвіжіший шлягер. Бабі збільшила гучність. Подивилась на Палліну. Та дружно усміхнулась їй. Пасмо волосся тріпотіло на вітрі. Передала їй навушник. Вона заслужила. Зрештою, навіть якщо Палліна цього не знала, це саме вона її врятувала.

20

За рік до того.

— Бабі, Бабі!

Даніела стукала у двері ванної, волаючи. Але Бабі не чула. Вона стояла під душем, ще й радіо у ванній грало на повну гучність — торішній альбом «U2». Нарешті Бабі щось почула. Ніби сильний стукіт, який не вкладався у ритм барабанів. Закрила воду, потім мокрою рукою стишила звук радіо.

— Що таке?

Даніела під дверима видихнула.

— Нарешті, я вже годину стукаю. Палліна на телефоні.

— Скажи, що я в душі, передзвоню їй за п’ять хвилин.

— Вона каже, що це дуже терміново.

Бабі зітхнула.

— Добре! Дані, принесеш мені телефон?

— Вже.

Бабі відчинила двері. Даніела стояла під ними з телефоном у руці, простягла його Бабі. Та усміхнулась сестрі.

— Не виси на ньому довго, бо я чекаю дзвінка від Джулії.

Бабі зачинила двері. Витерла праве вухо перед тим, як прикласти його до телефона.

— Що там таке термінове?

— Нічого, я хотіла тебе почути! Що робиш?

— Я була в душі. Не знаю, як тобі це вдається, але ти завжди дзвониш, коли я миюся.

— А ти не гуляєш сьогодні з Марко?

— Ні, нині ввечері він має йти до друга, готуватися з ним разом. У нього іспит за два дні. Біологія.

Палліна трохи помовчала. Вирішила нічого не казати.

— Чудово, тоді я заїду по тебе за десять хвилин.

Бабі взяла маленький рушник і почала витирати волосся.

— Я не можу.

— Ну ж бо, ходімо на піцу.

— А якщо потім мені зателефонує Марко?

— Хай Дані перекаже, щоб передзвонив пізніше. Ми швидко повернемось!

Бабі спробувала заперечити. Але всі її відмовки — втома, недороблені домашні завдання, неймовірне бажання побути вдома у нічній сорочці перед телевізором — були марними. За кілька хвилин вона вже сиділа на «Веспі» позаду Палліни, яка безстрашно сновигала у трафіку дев’ятої години вечора.

Бабі, з усе ще мокрим волоссям, була в зеленій олімпійці з написом «КАЛІФОРНІЯ».

— Ти мене сьогодні вколошкаєш.

— Та ж нині тепло!

— Я кажу про те, як ти кермуєш.

Палліна знизила швидкість і завернула праворуч, до мосту Мільвіо.

Бабі нахилилась до щоки Палліни, щоб було краще чути.

— Куди ти їдеш?

— А що?

— Ми їдемо не до «Баффетто?»

— Ні.

— А що трапилось?

— Іноді потрібні зміни. Бабі, ти стаєш надто педантичною. Завжди до «Баффетто», завжди вісімка з латини, завжди все одне й те саме! До речі, а з ким ти зараз зустрічаєшся?

—