Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Палліна зробила гримаску. Бабі усміхнулась. Історія починала здаватися їй цікавою.

— Ну? Веди далі.

— І от, те мурмило на іншому кінці дроту… ти не уявляєш, що воно мені каже.

— Що каже?

Палліна роззирнулась довкруги, тривожачись, що хтось може почути, потім на бігу наблизилась до Бабі.

— Він мені сказав: «Якщо ти секретарка доктора Полло, то я тобі його вжену у саме горло».

— Гарно, дуже по-англійськи.

— Ага, дуже по-жлобськи. Я кинула слухавку і напевне вся почервоніла. Тоді Полло спитав, що мені сказали по телефону, але я йому не відповідала. Мені було прикро. Я соромилась. Знаєш, що він тоді зробив? Узяв мене під руку й провів усім рестораном. Він думав, що той жлоб, побачивши мене, якось відреагуває…

— Еге, аякже! Як би він дізнався, що ти саме та дівчина, яка відповіла телефоном?

— Він знав, знав…

— Чому знав?

— Тому що я була єдиною дівчиною на весь ресторан.

Бабі похитала головою.

— Гарненьке місце для обіду. Єдина дівчина серед усіх отих збоченців, які дзвонять тобі, як маніяки, аби наговорити сороміцьких речей. Дуже весело!

— Та до чого тут це. Ти теж казала, що це кумедно. Тільки туди треба ходити групами і головне — з іншими дівчатами.

— Авжеж. А потім що було?

— Було так, що один, побачивши мене, зареготав. Полло його взяв за барки, вмочив пикою в тарілку й вилив йому на голову пиво!

— Правильно вчинив, буде знати, як таке робити!

— Гм, гадаю, що він не дуже зрозумів урок.

— Чому?

— Коли Полло пішов заплатити за наші дві піци «алла дьявола», які ми так і не змогли з’їсти…

— А, ні? Тоді незрозуміло, чого ж ви так здияволіли…

— Ха-ха, дотепниця! Ну от, поки він платив…

— …твоїми грішми…

— Один низенький тип підійшов до мене і сказав: «О, ти що, вже йдеш? Ти ж не образилась, га? Я ж просто жартував, еге ж…» Тим жлобом був він. Розумієш, отой перший бідолаха був ні до чого. Він просто розсміявся у неслушний момент.

— А ти це сказала Полло?

— Щоб він і того іншого побив?

— Ні, що він помилився! Ці типи поводяться так, ніби вони судді. Карають, б’ють і до того ж часто помиляються! Найтрагічніше те, що тобі, мабуть, було ще й весело.

Бабі тепер мала по-справжньому серйозний вигляд. Палліна це помітила. Якийсь час вони бігли мовчки, відновлюючи дихання. Потім Палліна знову заговорила. Цього разу вона також була серйозна.

— Я не знаю, чи було мені весело. Знаю тільки, що це було нове відчуття, якого я раніше не знала. Я почувалася спокійно і захищено. Так, Полло пішов туди, він побив не того, але він мене захистив, розумієш? Він мене захищав.

— Ах так! Ну, це дуже добре. Але скажи мені одну річ… Хто тебе захищатиме від нього?

— Яка ти зануда… Ти мене захистиш, ні?

Дівчата продовжували бігти мовчки, роблячи одні й ті ж рухи, в однаковому ритмі, майже підстрибуючи. Добігши до кінця невеликого узвозу, повернули праворуч. Перед павільйоном кілька фотографів та групка цікавих чекали, поки хтось вийде. Бабі й Палліна пробігли повз, не зупиняючись. У цьому павільйоні муніципалітет організував прихисток для хворих на СНІД. І саме відбувалося його офіційне відкриття. «Ось вона, ось вона!» Фотографи почали штовхатися. Роззяви скупчилися біля загорожі. Американська зірка, колись прегарна, вийшла, стріляючи своїми знаменитими фіолетовими очима. Фотокамери заблимали, як навіжені. Зірка, ніби за сценарієм, показала свою прекрасну усмішку. Вона могла це собі дозволити. Адже давно припинила пити, і її проблеми зі спиною також, здавалося, зникли. Бабі, так само на бігу, обернулася востаннє, щоб подивитися на неї. Вона згадала фільм із цією зіркою, історію про чотирьох сестер. Як же він їй сподобався.

Палліна була гіршою фізіономісткою або ж просто не бачила фільму.

— А ота — вона хто?

— Як це — хто? Ти її справді не впізнала? Не пам’ятаєш її у «Маленьких жінках»? Вона грала Емі.

Палліна похитала головою.

— Ні, я його ніколи не бачила.

— Не бачила цього фільму? Ти не уявляєш, який він класний. Ясно, саме через це ти так живеш і робиш безглузді речі. Тобі бракує головних віх у житті сімнадцятирічної дівчини. Це так само, якби сказати, що ти ніколи не бачила «Бум»…

— І справді, я його не бачила.

Бабі вражено обернулася до Палліни:

— Невже?!

Палліна розреготалася.

— Так, я його бачила… Хай там як, мені більше подобається переживати події, а не мріяти про них у фільмі!

— Звичайно, бо фільм про одну таку дівчину, яка їздить обідати з Полло, навряд чи колись знімуть! І хто б пішов таке дивитись?

— Я, та й ти теж! Ти ж пішла б зі мною, правда?

— Забудь. Я того типа і його друга й бачити не хочу. Взагалі.

— Тоді, здається, ми й з тобою бачитись не будемо.

— Чому це?

— Тому що я тепер його дівчина.

Бабі різко зупинилась.

— Ні, цього ти мені не можеш зробити!

Палліна продовжила біг. Не обертаючись, жестом запросила подругу бігти далі.

— Ну ж бо, ну ж бо, не будь такою. Я знаю, що ти щаслива. Може, у глибині душі, але щаслива.

Бабі знову побігла. Дещо пришвидшилась, щоб наздогнати подругу.

— Палліно, я тебе прошу: скажи мені, що ти жартуєш.

Палліна похитала головою.

— Нічого не вдієш, він мені страшенно подобається.

— Як він може страшенно тобі подобатись?

— Не знаю, подобається — і все.

— Але ж він у тебе гроші поцупив!

— Він мені їх повернув, пригостивши обідом.

— Та що це таке, це ж ніби ти сама за все заплатила!

— Ну то й краще. Тоді виходить, що я з ним тому, що мені так захотілося, а не тому, що мусила. Зазвичай коли ти йдеш кудись із хлопцем, що платить за твою піцу і все інше, то тобі здається, ніби ти зобов’язана його поцілувати. А так це був мій вільний вибір!

Бабі трішки помовчала, потім дещо згадала.

— А ти це сказала Демі?

— Ні, не сказала!

— Ти мусиш йому сказати!

—