Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Степ вибухнув сміхом. Полло вирішив не заїдатися й теж запалив цигарку, аж потім передумав. Знайшов влучну відповідь.

— Та заткався б уже, ти ж ото закоханий у Мадду.

Степ посерйознішав.

— Ти здурів? Закоханий? Я її шпокаю, і на тому все. І, скажімо чесно, вона приязна, не зануда, і про неї аж ніяк не можна сказати, що вона страховидло!

Полло замовк. Справді, цього ніяк не можна було сказати.

Продзвенів дзвоник з останнього уроку. На сходах з’явилося кілька дівчат. Майже всі у формі. Біляві, чорняві, каштанові. Спускалися підстрибом, бігом, повільно чи групками. Щебетали. Котрась раділа вдало пройденому опитуванню. Котрась сердилася через погану оцінку за класне завдання. Деякі з надією видивлялися біля підніжжя сходів своїх нещодавно завойованих хлопців або ж тих, які їх покинули — сподіваючись на можливе примирення. Інші, менш гарні, виглядали, чи приїхав красунчик. Той, що подобався усім їм, невдахам. Який неодмінно упадатиме за кимось не з їхнього класу. Деякі дівчата, які приїхали до школи на власних мопедах, запалили по цигарці. Інші із заздрістю дивилися на подруг. Нарешті одна сміливиця попросила разок затягнутися, але на більше її не вистачило. І одразу ж роззирнулася довкола з острахом. Перевірила, чи не під’їхала саме цієї миті її матір, що вічно запізнювалась.

Даніела швидко подолала останні сходинки й побігла назустріч Паломбі. Рафаелла побачила дочку і натисла на клаксон. Даніела впізнала звук, зупинилась і почала шукати очима матір. Рафаелла жестом наказала їй негайно йти до машини. Даніела кивнула. Потім підійшла до Паломбі й попрощалася з ним квапливим поцілунком у щоку.

— Па-па, тут моя матір, мушу йти. Здзвонимося увечері?

— Гаразд. Як твоя щока?

Даніела усміхнулася й потерла місце, в яке напередодні ввечері влучила Рафаелла.

— Краще, набагато краще! Тепер біжу, бо не хочу повторення.

Даніела усміхнулася, потім роззирнулася, перш ніж перейти дорогу. Побачила Степа та Полло, що стояли неподалік, і здивувалася. Хтозна, по кого вони приїхали. Зустрілась очима з Джованною та Стефанією, які ще спускались сходами. Хитнула головою, показуючи подругам на хлопців. Джованна, побачивши Степа, аж нижню губу собі прикусила, ніби кажучи: «Який солоденький!» Даніела усміхнулася. Вона мала рацію. Він був саме на десять з плюсом. Потім ще один гудок клаксона переконав її, що краще поспішити.

Нарешті вийшли найстарші класи.

Бабі й Палліна з’явились на сходах. Полло ляснув по плечу Степа.

— Ось, оця.

Степ глянув нагору. Побачив кількох старших дівчат, що спускалися сходами. Упізнав Бабі. Обернувся до Полло.

— Яка саме?

Полло вказав на Палліну.

— Ота з розпущеним чорним волоссям, маленька така.

Степ знову подивився вгору. Це мала бути дівчина поряд із Бабі.

Він сам не розумів чому, але йому було приємно, що то не Бабі була дивачкою, яка запросила на обід Полло й до того ж збиралася платити за нього.

— Гарненька. А я знаю ту, що поряд із нею.

— Та невже? Яким чином?

— Ми з нею вчора разом були в душі.

Полло ошелешено подивився на друга.

— Та що ти, бля, верзеш…

— Я тобі присягаюсь. Спитай у неї.

— Як це я в неї спитаю? Підійду і скажу: «Вибач, а ти вчора ходила у душ зі Степом?» Та припини!

— Ну, тоді я сам їй це скажу.

Полло зліз із мотоцикла і викинув недопалок. Палліна саме радила Бабі найкращі способи розповісти Рафаеллі про зауваження в щоденнику, коли вона побачила Полло.

— Ой, ні!

Бабі обернулася до неї.

— Що таке?

— Тут отой, що вчора у мене вкрав кишенькові гроші на тиждень.

— Який?

— Отой внизу.

Палліна вказала на Полло. А поряд із ним сидів на мотоциклі Степ.

— Ой, ні!

Палліна з тривогою глянула на подругу.

— Що таке? Він і в тебе гроші поцупив?

— Ні, його друг, той, що поряд — він учора затягнув мене під душ!

Палліна кивнула так, ніби це було звичайнісінькою справою, що якісь типи крадуть у них із сумочок або затягують їх у душ.

— А, я зрозуміла, але ж ти мені не розповідала!

— Сподівалася забути про це. Ходімо.

Рішуче зійшли вниз. Полло пішов назустріч Палліні. Бабі залишила їх з’ясовувати стосунки й жваво підійшла до Степа.

— Що ти тут робиш? Можна дізнатися, навіщо ти сюди приїхав?

Степ усміхнувся.

— Гей, спокійно! По-перше, це громадське місце, а по-друге, я супроводжую Полло, який іде обідати з отією.

Показав на Палліну. Бабі гнівно подивилась на нього.

— Доводжу до твого відома, що «ота» є моєю найкращою подругою. І що Полло — злодій, тому що він украв гроші.

Степ передражнив її:

— Доводжу до твого відома, що Полло є моїм найкращим другом, а не злодієм. Це вона запросила його на обід. І, до речі, усе оплачує. Гей, але чого ти така вередлива? Тобі свербить, що я не запрошую тебе на обід? То я запрошу, якщо хочеш… Достатньо, аби платила ти…

Бабі глянула на нього геть розлючено.

— Та послухати тільки…

Степ урвав її:

— Тоді зробімо так: ти завтра принесеш гроші, замовиш столик у гарному місці, а я, можливо, заїду по тебе… Гаразд?

— Та щоб я з тобою пішла!

— Ну, вчора ти зі мною таки пішла. І ще й чіплялася за мене.

— Кретин!

— Нумо, сідай, я тебе відвезу.

— Ідіот.

— Як так, що ти вмієш тільки лаятися? Зразкова дівчинка у формі, що ходить сюди, до Фальконьєрі, вся така правильненька — і так поводиться! Ні, це не годиться!

— Гівнюк.

Полло підійшов саме вчасно, щоб почути цей останній комплімент.

— Бачу, ви подружилися. То що, підете на обід разом із нами?

Бабі приголомшено подивилась на подругу.

— Палліно, не можу повірити! Ти підеш обідати з цим крадієм?

— Ну, принаймні поверну собі хоч щось, платить він!

Степ глянув на Полло.

— Яка падлюка… Ти ж мені сказав, що вона запрошує.

Полло усміхнувся другові.

— Ну, це справді так. Ти ж знаєш, я ніколи не брешу. Учора я поцупив у неї гроші й платитиму саме ними. Відтак, у певному сенсі, платить вона. То що, йдете з нами чи ні?

Степ зухвало глянув на Бабі.

— Мені шкода, але я маю їхати на обід до батька. Не засмучуйся. Пообідаємо разом завтра?

Бабі намагалася стриматись.

— Ніколи!

Палліна сіла на мотоцикл позаду Полло. Бабі подивилася на неї з гіркотою,