Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Синьйора Ментаріні, мешканка цього будинку, з погано пофарбованим волоссям та гакастим носом, стояла в очікуванні ліфта.

— Привіт, Стефано! Як твої справи? Давно не бачилися.

«І слава Богу, — подумав Степ. — Бачити таке страхопудало занадто часто — шкідливо для здоров’я». Потім згадав Стівена Тайлера та ураганну красуню, яка заходила до нього у ліфт. Йому ж дісталася синьйора Ментаріні. Несправедливість світу. Вийшов, не привітавшись. У дворі викинув недопалок. Зробив невеличку пробіжку, відштовхнувся ногами і, торкнувшись руками землі, кинувся вперед. Жодного порівняння. Він набагато краще робив сальто-мортале. Зрештою, Стівен Тайлер мав сорок років, а він — тільки дев’ятнадцять. Хтозна, що він робитиме за двадцять років. Безперечно одне: він точно не буде бухгалтером.

33 В Італії перша страва — це зазвичай макаронні вироби.

34 Найвищою оцінкою в атестаті зрілості в Італії у ті роки було 60 балів.

33

34

Найвищою оцінкою в атестаті зрілості в Італії у ті роки було 60 балів.

В Італії перша страва — це зазвичай макаронні вироби.

19

Палліна в олімпійці від «Адідас» темно-синього кольору, такого ж, як і гумочка, що стягувала її «кінський хвіст», бігла, майже підстрибуючи, у світлих «Рібок».

— Ну, чому ти не запитуєш, як усе пройшло?

Бабі, у сірому спортивному костюмі в дусі «Рай може зачекати» і з рожевою стрічкою, що тримала її волосся, зиркнула на подругу.

— І як усе пройшло?

— Ні, якщо ти таким тоном запитуєш, я тобі нічого не розповім.

— Ну то й не розповідай.

Бігла мовчки. Палліна вирішила стриматися, хоча вона й нетямилася від бажання розповісти все подрузі. Перед фонтанчиком стара жінка розкидала маленькі шматки м’яса. Зграйка вуличних котів одразу ж вибігла з кущів. Старенька гадала, що вони її впізнають. Насправді ж коти кинулися до м’яса. Билися, не зважаючи на те, що були ріднею одне одному. Ще менше уваги вони звертали на ту, що принесла їм попоїсти. Умить усе зникло. Деякі коти підійшли, нявкаючи, до старенької. Синьйора усміхнулася. Вона думала, що вони їй дякують. Насправді ж вони питали, чому вона принесла так мало м’яса.

Бабі й Палліна пробігли повз. Палліна не витримала.

— Добре, якщо тобі настільки цікаво, то я таки розповім. Мені було дуже весело. Не уявляєш, куди він мене повіз.

— Ні, не уявляю.

Палліна сумно глянула на подругу.

— Ну ж бо, не будь такою вередухою!

— Мені просто не до вподоби дружба з такими типами, от і все.

— Та я з ним лише раз поїхала!

— Як хочеш, досить, щоб той раз був і останнім.

Палліна ненадовго замовкла. Повз них пробіг хлопець у бездоганному спортивному костюмі. Зміряв поглядом обох. Потім, хоча й був уже добряче знесилений, глянув на хронометр у руці й, щоб надати собі поважності, прискорив біг і зник у глибині доріжки.

— Отже, він мене повіз обідати у крутезне місце. Це поряд із Кола ді Рієнцо, гадаю, на вулиці Крещенціо або на одній з тих, що її перетинає. Називається «Піраміда».

Бабі не виявила особливого інтересу. Палліна повела далі, трішки більш засапана: — Найкумедніше там ось що. На кожному столику стоїть телефон.

— Поки що мені не здається це все надто веселим.

— Ой, ну ти така зануда! І в цих телефонів номери від 0 до 20.

— А ти як це знаєш?

— Це написано в меню.

— А, то там ще й їдять! Бо досі мені здавалося, що він потяг тебе до «Телекому»!

— Слухай, якщо хочеш, щоб я розповідала, то стули оцю гемонську пельку чваруватої старої діви!

— Що-о? — Бабі глянула на подругу, вдаючи ошелешеність. — «Стара діва» — про мене? Мене, за якою найбільше упадають у всій Фальконьєрі! Ти бачила, як на мене глянув отой, що пробіг? Чи ти гадаєш, що він на тебе так витріщався?

— Звичайно!

— Та якщо він узагалі помітив, що нас було двоє, то це вже багато, хоч залийся.

— Поки що єдиний, хто чимось заливається, — це я. Потом. І це мені не личить. Ми можемо сісти на отій лавці й спокійно поговорити?

— Навіть мови бути не може. Я бігаю. Мені треба схуднути принаймні на два кілограми. Якщо хочеш бігати зі мною — прошу, якщо ні — то я поставлю «Соні». Останній альбом «U2».

— «Соні»? І відколи ти його маєш?

— Відучора!

Бабі підняла олімпійку і показала жовтий плеєр від «Соні», прикріплений на талії. Палліна очам своїм не повірила.

— Овва, це ж «Акваспорт». І радіо має! Та де ж ти його взяла? Тут, в Італії, його не знайдеш.

— Мені привезла тітка, що вчора повернулася з Бангока.

— Казковий!

— Як бачиш, я й про тебе подумала.

Бабі показала Палліні другу пару навушників.

— Якби ти справді про мене подумала, то б замовила два таких!

— От завжди ти балакаєш, а не знаєш! Я й попросила два. Але в тітки скінчилися гроші і вона взяла тільки один. Але яка тобі різниця? Однак він має дві пари навушників, а ми з тобою бігаємо завжди разом.

Палліна усміхнулася до подруги.

— Маєш рацію.

Бабі серйозно глянула на неї.

— Я знаю! Ну, то ти збираєшся доказувати ту історію про їстівний телефон?

Бабі та Палліна перезирнулися й вибухнули сміхом. Назустріч їм бігли двоє хлопців. Побачивши їх такими веселими, вони привіталися, на щось сподіваючись. Однак ця сміливість не була винагороджена. Палліна повернулася до своєї розповіді: — Отже, кожен телефон має номер, але ніхто не знає, який. Наприклад, ти набираєш 18, і відповідає хтось, хто сидить в іншому залі. Можеш балакати з ним, розповідати анекдоти, описати себе, вигадати, що ти набагато гарніша, або набагато бридкіша, ніж насправді, як зробила я. Ясно, так?

Бабі подивилась на подругу, піднявши брову. Палліна зробила вигляд, що не помітила цього.

— Якщо ти одна або з групою подружок, то можеш призначати побачення, клеїти дурну. Зрозуміла? Класно, еге ж?

Бабі усміхнулася.

— Так, мені це здається дуже кумедним. Справді цікаво.

Палліна раптом спохмурніла.

— Звісно, якщо тобі не дзвонить який-небудь мугиряка…

— Чому, що трапилось?

— Ну от, приносять нам замовлення. Ми обоє взяли по піці «алла дьявола». Ти не уявляєш, яка вона була гостра, аж пекла. Гарячуща до того ж. Дмухали, щоб трішки охолола, і в цей час я теревенила