Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Треба міняти регулятор і зняти всі ремені, це не жарти.

Мотоцикл Степа загальмував перед гаражем. Останній рик дав знати, що цей «VF 750» не потребував ремонту. Серджо витер руки ганчіркою.

— Привіт, Степе, що таке? Якась проблема?

Степ усміхнувся. Ніжно поплескав по бензобаку своєї «Хонди».

— Цей мотик не знає такого слова. Ми приїхали, щоб забрати металобрухт Полло.

Полло тим часом підійшов до свого мотоцикла. Старий «Kawa 550». Трагічна «домовина».

— Все готово. Я мусив змінити толоки, ремені, весь блок мотора. Але деякі деталі взяв для тебе вживаними.

Серджо перерахував інші дорогі ремонтні роботи.

— А потім ми йому повністю поміняли мастило.

Полло глянув на нього. З ним таке не проходило. Та Серджо навіть і не намагався.

— Але це я тобі в рахунок не ставлю. Це подарунок.

Рік тому вони з Серджо мали запеклу дискусію. Тоді він і збагнув, як слід поводитися з цими двома. Це було навесні. Степ тоді привіз йому свою щойно придбану «Хонду» для рутинного контролю. Крім того, сказав полагодити боковий щиток, що вібрував. Кілька днів по тому Степ повернувся, щоб забрати мотоцикл. Заплатив за рахунком без жодних заперечень. Включаючи повну заміну мастила. Але коли він випробував мотоцикл, той боковий щиток усе ще вібрував. Тоді Степ повернувся з Полло. І вказав йому на це. Серджо запевнив, що все полагодив.

— Якщо хочеш, я тобі знову його полагоджу, але ти повинен ще раз до мене записатися і, звичайно, заплатити за роботу.

На додачу Серджо припустився величезної помилки. Він підійшов до Степа, ляснув його по плечі, а головне, примудрився бовкнути геть невдале:

— А втім, хтозна, як ти поводишся з цим мотоциклом. Може, ти знову розтрощив той щиток.

Степ знавіснів. Його мотоцикл та Полло були єдиними речами у світі, до яких він був справді прихильним. Крім того, він ненавидів тих, хто в розмові торкався його.

— Ти помиляєшся. Трощити бокові щитки мотоциклів дуже легко. Дивися сюди, га?

Степ підійшов до мотоциклів, вишикуваних перед гаражем. Щодуху вгатив ногою по першому. «Хонда 1000», червона й важка, впала на мотоцикл, що стояв поряд — дбайливо доглянутий «500 Custom». Цей теж упав — на «Сузукі 750», а той, своєю чергою, — на легкий білий «Ciao». Дорогі й модні мотоцикли, нові та старі мопеди валились один на одного зі страшенним гуркотом, як доміно. Серджо спробував утримати їх. Марно. Останній «Пежо» теж упав на землю, зім’явши собі бік. Серджо був нажаханий.

Степ усміхнувся йому.

— Бачив, як це легко? — Потім, перш ніж Серджо встиг би відповісти, додав: — Якщо ти мені негайно не полагодиш мотоцикла, я тобі підпалю гараж.

Не минуло й години, як усе було готове. Боковий щиток більше ніколи не вібрував. Степ, звичайно, нічого не платив.

Бевзь мовчки чекав у кутку, з тривогою поглядаючи на свій «Боксер» із відкритим мотором. Серджо пішов узяти ключі від «Kawa» Полло.

— Добре, хлопче. Залишай мені його. Побачимо, що можна буде вдіяти.

Ця фраза ще дужче стривожила бевзя. Він, ясна річ, подумав, що його «Боксер» доживає останні дні.

— Коли мені зайти?

— Та хоч завтра.

Молодик в окулярах при цій останній новині дещо піднісся духом. Усміхнувся й пішов собі, дурновато-щасливий. Йому не здалося дивним, що, незважаючи на всю ту купу ремонтних робіт, його «Боксер» буде готовий так швидко. Серджо віддав ключі Полло. «Kawasaki» заревів. З глушників вирвався дим. Мотор швидко розігрівся. Полло дав газу двічі чи тричі, потім щасливо усміхнувся. Степ подивився на нього. Він був як дитина. Усмішка Полло стала менш широкою, коли Серджо озвучив йому рахунок. Але це було очікувано. Мотор до ремонту терся, та й замінити толоки і все інше — це були таки не жарти. Незважаючи на позику, чи б то пак на шантаж Паоло і знижку від Серджо, Полло заледве зміг сплатити рахунок. Серджо поклав гроші в кишеню. Жодної квитанції, звичайно, не видав.

— Будь обережним, Полло, він зараз як на обкатці. Тож їдь повільно.

Полло прибрав руку з газу.

— Бля, а й правда! Я про це не подумав. Сьогодні ввечері перегони, а я однак не маю мотика. Увесь цей шарварок — і все марно.

Полло глянув на Степа.

— Але ти міг би…

Степ, одразу ж зрозумівши, куди він хилить, тут-таки зупинив друга:

— Стоп. Гальмуємо. Мій мотик не обговорюється. Я тобі позичу будь-що, але не мотик. Раз побудеш глядачем.

— Ага, і що робитиму?

— Вболіватимеш за мене. Я сьогодні ганяю.

Маріоліно усміхнувся. Серджо поглянув на них із заздрістю.

— Ви серйозно їдете до Теплиць? Щастить же вам, хлопці. Ви не уявляєте, що б я дав, аби поганяти разок.

Степ завів свій мотоцикл.

— То приходь. Зустрінемось там і підемо разом.

— Не можу. Вже десять років минуло. Нині інші часи. До речі, а Сіга все ще там?

Полло кивнув.

— Аякже, завжди там.

— Ну, переказуй йому великі вітання від мене. Я йому добряче дав заробити, га?

— Як хочеш. Якщо передумаєш — ти знаєш, де нас знайти.

Полло і Степ попрощалися, потім перемкнули на першу. Спокійно їхали по вузькій дорозі. Полло кілька разів дав газу, щоб розігріти мотор. Потім, почувши глибокий і надійний звук, зігнувся і газонув, поставивши мотоцикл на передні колеса. Степ зробив те саме.

Серджо повернувся до гаража. Подивився на старі фотографії, розвішені на стіні. Його мотоцикл, його перегони. Він багато разів брав у них участь. Згадав, як їздив ганяти до Теплиць. Як жартував з Сігою та іншими. Він тоді був непереможний. Тепер інші часи, минуло багато років, було пізно. Згадав, як один його друг сказав: «Вирости — це значить не хотіти більше витискати двісті». Мабуть, так і було. Він виріс. Тепер на ньому була відповідальність. Родина і син. Не можна ганяти на швидкості двісті кілометрів на годину на мотоциклі на одному колесі, коли ти маєш дітей. Серджо підійшов до старого радіоприймача на хиткому столику, брудному від мастила. Знов поставив касету. У них вона була одна. Вони роками слухали одні й ті ж пісні.

«Може, мій тато, разом із моєю мамою, хотіли іншу дитину, не мене».

Серджо поглянув на Маріоліно. Той скоцюрбився над мопедом, що залишився лежати