Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Взяв кухоль із гарячим молоком і підніс йому до обличчя. Полло відчув тепло і награно заволав: — Ой, Степе, пече… Бля, мені боляче!

Степ трішки притис.

— Еге, ти ще й брудно лаєшся, ну ти геть знавіснів. Негайно проси вибачення у Марії. Ну ж бо, проси вибачення.

Марія стривожено спостерігала за цією сценою. Степ знову наблизив кухоль до обличчя Полло.

— Ой, ти мене обпік. Вибачте, Маріє, вибачте.

Марія відчула себе винною у тому, що відбувалося.

— Степе, облиште його. Я помилилась. Він не казав, що ламатиме двері. Це я погано зрозуміла. Ось, він сказав, що зайде пізніше. Так, зараз я пригадую, він сказав так.

Степ відпустив Полло. Друзі перезирнулися. Потім вибухнули сміхом. Марія подивилась на них, геть нічого не розуміючи. Відсміявшись, Степ сказав: — Гаразд, Маріє. Дякую. Річ у тім, що цей тип потребував добрячого уроку. Тепер можете йти. Побачите, що надалі він поводитиметься ліпше.

Марія зі співчуттям подивилась на Полло. Мовляв, не бажала, щоб аж до такого дійшло. Потім узяла попрасовану білизну і вийшла з кімнати. Відсьогодні треба ретельніше зважувати слова, подумала вона. Їй не хотілось, щоб через неї хтось постраждав. Степ провів її веселим поглядом. Потім обернувся до Полло.

— Ти що, дурний? Що ти мені помічницю тероризуєш?

— Та ж не хотіла мені відчиняти.

— Гаразд, ну то попроси — будь ласка, ні? А ти — «виб’ю двері». Наступного разу я справді обпечу твою гидку пику.

— Ну то дай мені ключі, ні?

— Еге ж, і коли мене не буде вдома, ти мені хату обчистиш.

— Ти що, жартуєш? Ти справді думаєш, що я можу таке вчинити?

— Ні, мабуть-таки ні. Але оскільки сумнів є, то ліпше не давати тобі такої можливості.

— Яка ж ти падлюка. Віддай мені зараз же канапки!

Степ усміхнувся і тут-таки знищив, швидко проковтнувши, одну з канапок. Полло відкрив газету й удав, що образився. Степ налив собі кави, додав гарячого молока, потім — трішки холодного. Поглянув на Полло.

— Хочеш трішки кави?

— Так, дякую, — відповів той удавано сухо.

Він ще не хотів повністю здаватися. Степ налив йому трохи кави у філіжанку поруч.

— Ну ж бо, я зараз у душ, а потім поїдемо разом забирати твій мотик.

Полло відсьорбнув кави.

— Є тільки одна проблемка. Мені бракує трьохсот штук.

— Як так, після всього, що ти зажухав учора ввечері?

— Я мав купу боргів. Мені треба було заплатити за їжу, за хімчистку, і потім я мав ще віддати гроші Фуріо.

— Чого ж ти, курво, граєш у чорне тото, якщо в тебе ламаного гроша за душею нема?

— Та саме через це. Сподіваюсь, що пощастить. Власне, я відклав двісті штук на мотик. Але Серджо мені подзвонив і сказав, що був змушений поміняти ще один толок, підчіпки й таке інше. Потім ще повністю поміняти мастило і не пам’ятаю вже, що ще. Коротше: пів мільйона. Бля, але ж мотоцикл мені потрібний. Сьогодні ввечері перегони, я там маю взяти щонайменше сотку. Ти як, підеш?

— Не знаю. Поки що нам треба роздобути триста штук.

— Еге ж. Бо без них ми нікуди не поїдемо.

— Це ти нікуди не поїдеш.

Степ усміхнувся, потім пішов у кімнату свого брата Паоло. Полло подався за ним, на щось сподіваючись. Степ почав ритися у кишенях піджаків. Відкрив шухлядки шафи. Потім пошукав у шафці біля ліжка. Полло стояв у дверях і дивився на нього. Озирався довкола. Степ це помітив.

— Та що ти там, бляха, вкляк? Ти здурів — стояти на шухері в моїй хаті? Ну, допоможи-но мені.

Полло не змусив його повторювати двічі. Зайшов з іншого боку ліжка. Відкрив шухлядку іншої шафки.

— Твій брат — обачний тип, га?

Степ глянув на Полло. Той тримав у руках коробку з презервативами «Сеттебелло» і дурнувато посміхався.

— Дуже обачний. Такий обачний, що не залишає ніде навіть пів ліри.

— Ну, загалом, має рацію. Ми його стільки разів уже обчищали…

Полло запхав собі в кишеню три презервативи, перш ніж поставити коробку на місце. Незважаючи ні на що, він був оптимістом. Степ пошукав, чи є ще таємні схованки.

— Нічого не вдієш, нема, бляха, ніде нічого. Жодної ліри не можу тобі позичити.

Коридором пройшла Марія з футболками та олімпійками Степа у правій руці та ідеально випрасуваними сорочками Паоло в лівій. Полло кивнув на неї.

— А вона? У неї можемо попросити?

— Та де там! Я їй ще винен за газети за минулий тиждень.

— Велика справа!

— Я нічого в неї не проситиму. Але ти можеш спробувати тортурами, може, силоміць щось витягнеш. Зважаючи на те, як ти ввійшов.

— Знов про це!

Степ пішов до своєї кімнати. Полло — за ним.

— Ну ж бо, Степе, це ж серйозна проблема. Що нам робити?

— Саме про це думаю. У Сицилійця та інших вітер по кишенях гуляє дужче, ніж у нас, тож відпадають. Моя мати не в місті.

— А де?

— На Канарах, мабуть, а мо’, на Сейшелах. Та навіть якби вона була тут, це не варіант.

Полло кивнув. Він чудово знав, у яких стосунках був Степ зі своєю матір’ю.

— А твій батько? Він не може позичити?

Степ узяв одну зі щойно випрасуваних футболок і поклав її на ліжко, де вже лежали картаті труси-боксери та джинси.

— Так, я сьогодні з ним вечеряю. Він потелефонував мені вчора й сказав, що мусить зі мною поговорити. Я й так знаю, що він мені скаже. Спитає, чи збираюся вступати до універу і всяке таке. І що мені робити? Замість відповіді сказати: «Тату, дай мені триста штук, бо треба забрати мотик Полло», га? Ні, це не годиться. Маріє!

Жінка з’явилась у дверях.

— Вибачте, а де синя куртка?

— Яка, Степе?

— Така, як зелена у військових, тільки синя, я її нещодавно купив. Ну типу як поліцейська.

— А, я зрозуміла, про яку йдеться. Я її повісила біля входу, до шафи вашого брата. Гадала, що це його.

Степ усміхнувся. Паоло — у такій куртці! Це було б щось. Степ пішов у коридор. Відкрив шафу. Ось вона, його куртка. Легко знайти. Вона дуже вирізнялась на тлі усіх цих картатих піджаків та сірих костюмів.

Степ ухопився за можливість полазити