Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

й по кишенях тих костюмів, але нічого не знайшов — ні гроша. Зірвав куртку з плечиків, повернувся до кімнати. Полло сидів на ліжку. Порпався у своєму гаманці. Перевіряв власні фінанси, сподіваючись на диво, якого, однак, не сталося. У відчаї закрив його.

— Ну то що?

— Дивись веселіше. Я знайшов рішення.

Полло із надією подивився на друга.

— І яке ж?

— Гроші нам дасть мій брат.

— І чого б це він захотів нам їх давати?

— Тому що я вдамся до шантажу.

Полло одразу заспокоївся.

— А, точно!

Зрештою, для нього шантажувати брата було найприроднішою справою на світі. На якусь мить він пошкодував, що був єдиною дитиною.

15

Паоло, брат Степа, був на роботі.

Елегантно вдягнений, сидів за не менш елегантним столом і перевіряв документи синьйора Форте, одного з найкращих клієнтів їхньої компанії з фінансових послуг. Паоло закінчив університет Бокконі30. Отримавши найвищі бали, він повернувся з Мілана й одразу ж знайшов чудове місце бухгалтера. Зрештою, він же випускник Бокконі. Насправді батько через своїх знайомих улаштував його туди. Проте він зумів утримати це місце, і його поважали колеги — це вже була цілком його заслуга. Щоправда, з цієї компанії ніколи ще нікого не виганяли.

Молода секретарка в шовковій кофтинці кремового кольору, мабуть, занадто прозорій для цього світу податків та фіскальних пільг, де прозорість не є звичною річчю, увійшла до кабінету Паоло.

— Дозвольте?

— Так, слухаю.

Паоло відірвався від документів, щоб приділити увагу бюстгальтерові секретарки, а відтак і її повідомленню.

— Там ваш брат з другом. Впустити їх?

Паоло не встиг вигадати пристойну відмовку для секретарки, а може, на це забракло не часу, а фантазії. Степ і Полло тут-таки ввалилися до його кабінету.

— Звичайно він мене впустить. Бля, я ж його брат! Кров від крові, синьйорино. Ми ділимося всім. Зрозуміли? Всім.

Степ торкнувся ліктя секретарки, натякаючи на можливість, хоча й малоймовірну, що ця молода й гарна дівчина ділить з Паоло не тільки фінансові досьє та списки дзвінків, а й дещо інше.

— Отже, я завжди можу сюди приходити, правильно, Па?

Паоло кивнув.

— Звичайно.

Секретарка зиркнула на Степа, і хоча вона звикла до людей набагато старших, фальшивих та при краватках, однак поставилася до нього з повагою.

— Вибачте. Я цього не знала.

— Добре. Тепер знаєте, — Степ усміхнувся їй.

Секретарка глянула на свій лікоть, що його притримував Степ.

— Тепер я можу йти?

Паоло, незважаючи на свої нові окуляри, нічого не помітив.

— Звичайно, дякую, можете йти, синьйорино.

Полло та Степ всілися у шкіряні крісла перед столом Паоло. Степ розвалився в кріслі. Потім відштовхнувся правою ногою і закрутився довкола себе.

— Очманіти можна, а ти вміло добираєш собі секретарок.

Степ прокрутився на кріслі повне коло і знову опинився перед братом.

— Скажи правду, ти спав із нею, га? Або ти з нею спав, або лабузнився до неї, а вона відмовила. У цьому випадку я б її звільнив, яке тобі до неї діло.

Паоло докірливо глянув на нього.

— Степе, ну чому я маю весь час повторювати тобі одне й те саме? Коли приходиш сюди, не влаштовуй цирк і обходься без лайки. Я тут працюю. Мене тут усі знають.

— Чому? А що я такого зробив? Що я зробив, Полло? Скажи йому й ти, що я ніц не зробив.

Полло глянув на Паоло, з усіх сил намагаючись надати своїй пиці переконливого виразу.

— Це правда, він нічого не зробив.

Паоло зітхнув.

— Все одно з вами двома марно говорити, зайва праця. Як от учора. Я ж тебе тисячу разів просив: коли повертаєшся пізно, поводься тихо. А ти завжди зчиняєш ґвалт.

Обличчя Степа набуло такого ж виразу, як у Полло.

— Ні, Па, вибач. Я вчора повернувся голодним. Що було робити, не їсти? Я тільки посмажив собі біфштекс.

Паоло іронічно посміхнувся до брата.

— Хіба ж я забороняю тобі їсти? Проблема в тому, як саме ти це робиш, як ти все робиш… Завжди з гуркотом, хряскаючи дверцятами холодильника. Байдуже, що я сплю, що мені рано вставати! Хіба це тебе гребе? Ти ж прокидаєшся, коли забажаєш… До речі, я знаю, що ти сьогодні обідаєш з татом.

Степ присмирнів.

— Так, а що? Ви говорили про мене?

— Він мені дзвонив. Але що говорити — я ж про тебе нічого не знаю.

Паоло пильніше глянув на брата.

— Знаю тільки, що ти завжди так погано вдягаєшся — оці темні куртки, джинси, кросівки. Як справжній хуліган.

Степ усміхнувся.

— Але я і є хуліганом.

Паоло похитав головою.

— Степе, зав’язуй з цим ідіотизмом. До речі, чого ти прийшов сюди? Серйозно… Що, якась проблема?

Степ глянув на Полло, а тоді знову на брата.

— Жодної проблеми. Ти маєш мені дати чотириста штук.

— Чотириста тисяч лір. Ти що, здурів? Де я тобі візьму ці гроші?

— Ну добре, тоді триста.

— Та й мови бути не може, я нічого тобі не дам.

— Ах так!

Степ сунувся до нього над стільницею. Паоло перелякано відсахнувся. Степ усміхнувся.

— Гей, братику, спокійно. Я тобі ніколи нічого не заподію, ти ж знаєш.

Потім натиснув кнопку зв’язку з секретаркою.

— Синьйорино, можете підійти на хвилинку?

Секретарка не помітила відмінностей у голосі.

— Так, зараз прийду.

Степ зручно вмостився в кріслі.

— Отже, любий братику, якщо ти зараз-таки не даси мені триста штук, то, коли прийде секретарка, я зірву з неї трусики.

— Що-о?

Паоло не встиг сказати нічого іншого. Двері відчинилися. Секретарка увійшла.

— Так, шефе?

Паоло намагався врятуватися.

— Нічого, синьйорино, можете йти.

Степ підвівся.

— Ні, синьйорино, зачекайте хвильку.

Степ підійшов упритул до секретарки. Дівчина стояла й мовчки дивилась на всіх трьох, не розуміючи, що їй робити.

Зрештою запитально подивилась на Степа.

— Що таке?

Степ усміхнувся їй.

— Я хотів би знати, скільки коштують трусики, які ви носите.

Секретарка зніяковіла.

— Але насправді…

Паоло підвівся.

— Степе, годі! Синьйорино, ви можете йти…

Степ затримав її за лікоть.

— Зачекайте лише хвилинку, вибачте. Паоло? Віддай Полло те, що повинен, і після цього синьйорина може йти!

Паоло дістав гаманець із внутрішньої кишені піджака, витягнув три сотки і з люттю вклав їх у руку Полло. Полло оглянув їх і кивнув Степові, що