Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Дякую, синьйорино, ви дуже добре виконуєте свої обов’язки. Я просто не знаю, що б ми робили без вас.

Секретарка вийшла. Вона не була геть дурною, до того ж їй зовсім не подобалося розповідати першому-ліпшому про ціну своєї спідньої білизни. Паоло підвівся зі свого крісла і обійшов стіл.

— Гаразд, ви отримали гроші, а тепер вимітайтеся звідси.

Хотів виштовхати їх, але передумав. Краще буде дошкулити словами.

— Степе, продовжуй у тому ж дусі — наберешся біди, як завжди!

Степ глянув на брата.

— Жартуєш? Якої ще біди? Я і біда — дві речі, які ніколи не перетиналися. А гроші я позичаю одному своєму другові, він має невеличку проблемку, от і все…

Полло, зрозумівши, що йдеться про нього, вдячно усміхнувся.

— До того ж Паоло, ти мене осоромив перед Полло. Йдеться про триста штук. Ніби я казна-що в тебе попросив. Ти з цього таку драму робиш.

Паоло сів на краєчку стільниці.

— Не знаю, як, але у тебе завжди виходить, що я не маю рації…

— Не кажи так. Може, через те, що ти весь час скнієш у цій конторі, рахуєш усі ці гроші, у тебе розвинулося щось на кшталт хвороби, і ти не здатний більше давати, позичати щось.

— То це про позику йдеться?

— Аякже, я ж тобі завжди все віддавав, хіба ні?

Паоло скептично посміхнувся. Насправді все було не зовсім так. Степ удав, що не помітив цього.

— Ну то чого ж ти хвилюєшся? І ці віддам. А тобі варто провітритися. Розважитися. Ти такий блідий… Чому б не прогулятися зі мною, позаду на мотоциклі?

Паоло у намаганні бути приязним зняв окуляри.

— Що? Жартуєш? Ніколи. Краще смерть. До речі, щодо смерті… Зважаючи на те, що ти до неї впритул наблизився. Учора ввечері я пішов у «Тартаругіно», і знаєш, кого там зустрів?

Степ слухав неуважно. Ніхто з тих, хто його цікавив, ніколи не ходив до «Тартаругіно». Але вирішив потішити брата. Зрештою, той йому щойно дав триста штук.

— І кого ж?

— Джованні Амброзіні.

Степ здригнувся. Серце йому перевернулося. У грудях здійнялася хвиля люті, але він її вдало приховав.

— Он як.

Паоло продовжив:

— Він був із гарною жінкою, набагато старшою за нього. Коли мене побачив, то почав занепокоєно озиратися. Перелякався до смерті. Мені здається, він боявся, що ти теж десь поряд. Потім, коли переконався, що тебе немає, заспокоївся. Він мені навіть усміхнувся. Якщо це можна так назвати. Гримаса така. Щелепа йому так і не повернулася на місце. Зрештою, ти це краще за мене знаєш. Чи можна дізнатися, чому ти його так побив? Ти ніколи мені цього не говорив…

«Це правда, — подумав Степ. — Він цього не знає. Так нічого й не дізнався». Узяв Полло під лікоть і пішов до виходу. Обернувся в дверях. Глянув на брата. Той сидів за своїм столом. У цих своїх круглих окулярах. Волосся підстрижене дорогим перукарем, ідеально зачесане, бездоганно одягнений — він сам навчив Марію, як саме слід йому прасувати сорочки. Ні, він ніколи не має про це дізнатися. Степ усміхнувся.

— Ти хочеш знати, навіщо я натовк пику Амброзіні?

Паоло кивнув.

— Так, хотілося б.

— Тому що він завжди говорив мені, що я мушу краще вдягатися.

Вийшли так само, як і увійшли. Нахабні й веселі. Оцією розхлябаною ходою брутальних типів. Пройшли повз секретарку. Степ щось їй сказав. Вона прикипіла до місця, дивлячись на нього. Потім вони зайшли до ліфта. Приїхали вниз. Степ привітався зі швейцаром: — Привіт, Мартінеллі. А пригости нас файками, га?

Мартінеллі витяг із кишені піджака м’яку пачку дешевих цигарок. Струснув так, щоб кілька цигарок вистромилось. Полло і Степ розграбували пачку. Взяли з неї більше, ніж мали б. Потім, не чекаючи, щоб швейцар підніс їм вогню, пішли геть. Мартінеллі глянув услід Степові. Як він відрізнявся від свого брата! Синьйор бухгалтер завжди дякував за кожну дрібницю.

У цю мить задеренчав домофон. Дзвонили з контори Степового брата. Мартінеллі встромив штекер.

— Алло, синьйоре Манчіні, я слухаю.

— Можете піднятися на хвильку до мене, будь ласка?

— Звичайно, зараз буду.

— Дякую.

Мартінеллі сів у ліфт і піднявся на четвертий поверх. Паоло був там, чекав його у дверях контори.

— Проходьте, Мартінеллі, будь ласка.

Паоло запросив його сідати, відтак зачинив двері. Швейцар залишився стояти перед ним, дещо збентежений. Паоло сів.

— Будь ласка, Мартінеллі, сідайте.

Мартінеллі обрав крісло навпроти Паоло, сів шанобливо, майже на краєчку, непокоячись, щоб не займати забагато місця. Паоло сплів руки. Усміхнувся йому. Мартінеллі відповів на усмішку, але сидів усе ще ніби на голках. Хотів знати причину цієї зустрічі. Він щось зробив не так? Десь помилився? Паоло зітхнув. Здавалося, він наважився відкрити йому якусь таємницю.

— Послухайте, Мартінеллі, ви могли б зробити мені послугу?

Мартінеллі усміхнувся й розслабився. Заспокоївся і зайняв більше місця в кріслі.

— Кажіть, синьйоре. Я зроблю все, що ви захочете, якщо зможу.

Паоло відкинувся на спинку крісла.

— Не пускайте більше мого брата.

Мартінеллі вирячив очі.

— Що, синьйоре? Справді, мені слід більше його не пускати? А що ж я йому скажу? Якщо він розлютиться, то на вході потрібний буде Тайсон, не менше.

Паоло пильніше придивився до цього спокійного чолов’яги. Його сірий костюм, таке ж сіре існування. Уявив, як Мартінеллі зупиняє Степа на вході: «Вибачте, але я отримав таке розпорядження. Ви не можете зайти». Дискусія. Розлючений Степ. Мартінеллі підвищує голос. Степ протестує. Мартінеллі його відштовхує. Степ хапає його за піджак, притискає його до стіни — і все решту, як по нотах…

— Ви маєте рацію, Мартінеллі. Це була погана ідея. Не зважайте, я сам цим займуся. Я поговорю з ним удома.

Мартінеллі підвівся.

— Будь-що інше, синьйоре, я залюбки зроблю. От правда. Але це…

— Ні, ні, ви маєте рацію. Я помилився, прохаючи вас про це. Дякую, дякую все одно.

Мартінеллі вийшов з кабінету. Сів у ліфт і повернувся на свій перший поверх. Хух, минулося. Бо хто б зупинив того бугая? Витягнув пачку. Вирішив відсвяткувати небезпеку, що минула, гарною цигаркою. Дякувати Богу, що синьйор бухгалтер — співчутлива людина. Не те що його брат. Степ поцупив у нього пів пачки цигарок і навіть не подякував. Жодного разу.

«А кажуть, що швейцар — то спокійна робота». Мартінеллі зітхнув і