Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

— Добре, хоч це для тебе святе!

— Не в наш час, — ошпарила мене.

— Твоя робота зробила з тебе монстра! — вибухаю. — Не бачу причин продовжувати дебільний діалог.

Витягаю батарею і вкидаю телефон у смітник.

Народ дивиться на мене, як на шизофренічку. Натовп поволі рухається до автобуса, що підвозить під літак.

Раптом я збурюю натовп, повертаючись назад. За своїм телефоном.

— Алло, Петрівно? Накажіть Іваничу, щоб прочистив каналізацію. Сьогодні ж! Мені туди зранку перстень впав. Кажуть, що впало, те пропало. Так от, я хочу його продати, а гроші перевести на рахунок районного дитбудинку. Нехай садівник подивиться.

— Якщо ви, пані Любо, про той набір турбуєтеся… — пауза. — То я його заховала. Не викинула, — відповіла прислуга.

Метка бабка!

— Добре. Дякую, — без емоцій.

Стюардеса налила мені віскі. Але, мабуть, компанія таблетки антидепресанта була поганим товариством для цього ірландського напою. Як наслідок, я майже відразу заснула.

Мені наснився лазуровий океан, у який я стрибнула з високої скелі. І з дивним задоволенням і умиротворенням потопала, споглядаючи, як зникають під товщею води останні промені світла і мого життя… Здавалося, що це тягнулося безкінечно довго, та раптом якась невидима сила підштовхнула мене і випхала на поверхню.

Через три дні прилетів він…

* * *

— Панове, просимо пройти на посадку рейсу у Мілан, — лунає зі стелі.

Повезло, що віза закінчується аж за два тижні.

Захопила з собою томик Ніцше «Так говорив Заратустра».

Раптом озивається мій телефон. Я відповідаю, не глянувши, хто там.

— Алло, Любо, ти чуєш? — по-дружньому звертається Трип’ята.

— Привіт, Дарунь!

— Я прочитала твій роман.

— Ну, і як?! — запитую із хвилюванням, адже вона — одна із його героїнь.

— Скажи, а ота Дарина — це я? — збуджено.

— Я люблю тебе, Дарцю!

— Ти думаєш, що я можу бути таким падлом! — здається, з образою. — Для чого ти вигадала той вульгарний інцидент між нами?

— Я не вигадувала! Це — життя без прикрас. І було насправді. Тільки не з нами, слава Богу! — пояснюю, сподіваючись на розуміння.

— Капець! Добре, хоч імена позмінювала. Бо мені зараз шепотіння за спиною не потрібне.

— А що, вже?! — вкрадливо запитую.

— Еге ж, — і пошепки — начальником району…

— Респект! Ти цього заслуговуєш, — сердечно.

— Дякую! Повернетеся з Лянкою з поїздки, то відзначимо. Як вона там, до речі?

— Говорить по телефону з Рішардом. Він її благав не летіти. Хвилюється, — співчутливо пояснюю, — боїться загрози. Хоча лікарі і дозволили!

— Ну, цілую вас, дівоньки! Щасливого польоту.

У салоні літака було нестерпно душно. Ще й рейс чомусь затримували! Ми з Лянкою гортали туристичні журнальчики, як раптом поруч намалювався Ігор. О, цей вміє ефектно з’являтися!

— Привіт, красуні! Любо, Ляночко! — цілує ручки.

— Привіт! — відповіли в унісон здивовано.

— Як приємно вас тут зустріти. Вибачайте, що через мене довелося літак затримати. Чекав на важливий документ, — пояснив він і запитав у нашого сусіда позаду:

— Чи не були б ви такі люб’язні помінятися зі мною місцями?

І поки вони там домовлялися, я прошепотіла Лянці на вухо:

— А мені якось не дуже приємно його бачити… Ніби «Deja vu»!

— Хі-хі, — тихесенько засміялася Рокса, — сублімація. Осад після написаного?!

— Вибачте, що вас турбую. Мав нахабство спостерігати за вами у залі очікування, — говорить глибокий чоловічий баритон. — А ви часом не «Люба-згуба»?!

«Василько?! Василько!» — кричать мої широко розплющені очі, перед якими виріс привид дитинства… Ну-у, а це вже зовсім інша історія.

Про автора

Ніка Нікалео — псевдонім української журналістки і письменниці, автора і ведучої літературної сторінки на «12 каналі» Львівської ОДТРК. Співпрацює з журналами «Ангелятко» та «Пізнайко». «Люблю життя, людей і особливо дітей. І все роблю з любов'ю» — так вона каже про себе. Пристрасна любов до рідного краю, «гордої хвоїної краси Карпат» ниточкою проходить крізь усі її твори. Цей позитив і доброзичливість авторка вкладає у свою творчість. Її перша дитяча книга «Марк і Цезар у Зеленоводді» (2007, вид-во «Аверс») була потрактована читачами як український Гаррі Поттер. Усі сподівалися на продовження, але авторка вирішила підкорити найпопулярніший в Україні літературний конкурс «Коронація слова». І наступною стала «Dolce Vita…», з якої видавництво «Аверс» почало свій новий проект «Родзинки для дорослих».

«Легка літературна мова роману вміло пересипана гумором, яким авторка передражнює оточуючу дійсність, даючи можливість читачеві під іншим кутом зору подивитися на буденні речі. Звернути увагу на втрачені цінності і на ще не розпорошену остаточно духовність українців. Такої прози, яка безпретензійно, але майстерно передає глибокі патріотичні думки під обкладинкою міського роману, у нас мало.

Тому не можна не привітати появу письменниці з оригінальним стилем, яка уміє не тільки захопити читача, але й змусити замислитися».

Юрій Винничук, головред газети «Post-Поступ», письменник, доктор філологічних наук