Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

— Мені б ваші проблеми, рєбята! Їдьте, а я вип’ю якоїсь таблетки — голова болить, і посплю, — говорю так, наче мені на щелепу гирю навісили, і рушаю до хати.

Може, й добре, що їх хоч якусь годину не буде вдома.

Прохолодний душ різко вливав в мою зболену голову свіжі думки. Я почувалася брудною і розчавленою, мокрою ганчіркою. Мені здавалося, що такі емоції мали б бути у хідничка в коридорі, до якого усі витирають ноги. На якого усім наплювати, адже він саме для того там і лежить. Так, його довго вибирають, придивляються, щоб пасував до інтер’єру, щоб мав високу якість, але щоб був не надто дорогим, аби його можна було замінити будь-якої миті.

Я була його хідничком! З самого початку він знав, що я у його житті тимчасово, ненадовго. І ставився до мене, як і до всіх своїх попередніх пасій. Боже мій! А я собі нафантазувала шалене кохання. Мені здавалося, що до зустрічі з ним я ходила у тупій пустоті. Усе здавалося безглуздим і прісним. А коли я в нього закохалася, моє життя наповнилося сенсом. Засяяло різними барвами. Я відчула себе королевою, мрією. Єдиною і неповторною для нього. А насправді… мені брутально плюнули у душу, розчавили серце і показали свою зверхність.

Я не витримала жалю до себе і глухо заридала. Затулила собі рота руками, скрутившись, як мале дитя, навколішках. Мені здавалося, що я цього не переживу, що світ котиться у тартар разом зі мною. Не хотілося ані жити, ані вірити хоч комусь.

Раніше він був для мене приємною, солодкою скалкою у серці. А тепер стояв колом у горлі. Душив зневагою і глумом. Я ненавиділа його усім своїм єством. І одночасно мене розривало від однієї думки про те, що я вже напевно ніколи не буду з ним. Не відчую його ніжних доторків, його пристрасно-палкого дихання і солодкого шепоту. Я помирала. Я стікала у каналізаційну трубу разом із водою. Я проклинала і його, і себе. Із моїх грудей вирвалися гіркий схлип і ридання… Я скреготала зціпленими зубами від болю і безсилля. Бо все було оманою, маревом, бутафорією.

— Любове Андріївно! З вами усе гаразд? — у двері ванної постукала Петрівна.

— Нормально! Все нормально! — нервово вигукую.

«Хай іде до дідька! Чого їй треба? Вічно пхає всюди свого носа!» — ще більше дратуюся від її непрошеного вторгнення у мою схарапуджену свідомість.

Але тут же шкодую: даремно я дозволила собі такий тон. Домогосподарка турбується про усіх нас, наче рідна. Заради тих грошей, що ми їй платимо? Навряд чи. Адже у нинішні скрутні часи Василеві довелося вдвічі зменшити її зарплатню, а Петрівна не пішла від нас. Хоча її і переманювала наша сусідка з «мармурового палацу» навпроти. Падлюка! Хотіла нахабно переманити мою прислугу.

Але та наче зріднилася із нами. Та й ми її любимо. Тому і відмовила вона тій підступній «мармуровій королеві». Василь дізнався про це від нашого садівника. Почав давати більше вихідних домогосподарці. Хотів хоч якось компенсувати недоплати.

Враз у думки ввірвався образ Василя. Надійний, рідний, великодушний і такий близький. Хотілося йому у всьому зізнатися. Хотілося, щоб він зрозумів і пожалів. Пригорнув до себе по-чоловічому і втішив. Але… як він буде почуватися потім, коли ми десь колись ненароком зустрінемося з тим бабієм? Як старий пошарпаний лось із розлогими інтер’єрними принадами на голові? Відчула себе потворою, що зрадила віру свого чоловіка. Зрадницею сімейного тепла і затишку. Хоча… Хоча він теж був винен у моїй слабкодухості: не приділяв достатньо уваги, не цінував моєї вірності сім’ї. А я ще зовсім молода і красива жінка, правди ніде діти. Мені потрібні компліменти, подарунки і щире захоплення! А Василь майже не цікавився, чим я живу. Працював, опікувався позашлюбною донькою. Як виявилося, подарував їй стометрову квартиру в одному з «Євробудівських» будинків на Гіпсовій. Ну, та то таке! Роксолана права — це йому тільки додає позитиву. А я в той час жила мріями. Чекала, що ось-ось трапиться поміж нами щось таке, від чого голова піде обертом, зірки вночі засяють яскравіше. Я марила єдиним і неповторним коханням. Але час минав, і нічого не відбувалося. Навпаки, зацікавлення і симпатія змінювалися розчаруванням і роздратуванням.

І раптом з’явився такий красномовний, улесливо-солодкий Ігор. Не дивно, що я радісно обманулася. Я була переконана у тому, що не усім таланить у житті зустріти справжні почуття. Що не кожна гідна істинної любові. І вже точно жодна не відмовиться від неї, хай і поза сім’єю. Хіба черниці. Бо жіночки не надто привабливі осудливо хитають головами і дивляться скоса на таких, як я — впевнених у собі серцеїдок, з однієї лише бабської заздрості. Таким, як вони, ніхто і ніколи нічого не запропонує. Ніхто не впаде на коліна, цілуючи їх руки. Не засипле оберемками елітних квітів. Не маритиме ночами у передчутті майбутньої зустрічі. Та й чи хтось просто подумає про них?! Як я могла так міркувати? Не знаю.

Однак, хіба ж я не варта високих почуттів і не здатна на них?! Я насправді по-новому відчула своє життя. Вона заграло досі невідомою мені веселковою палітрою. Я нічого не просила у того франта: ні коштовних подарунків, ні подорожей, ні дорогого одягу. У мене самої від усього цього шафи тріщать. Як то кажуть, ніде повісити, але ж і безперечно — нічого одягти. Одвічна жіноча примхливість і нестримне бажання себе прикрашати. Дурепа! Сліпа дурепа. Хотіла обманутися і обманулася. Це була просто пристрасть. Це «шкварчала моя сигаретка», якщо згадати Проню Прокопівну.

А зараз я мушу зібратися і закопилити губу, як тоді, ще у студентстві, коли глузували з моїх допотопних, перешитих маминих суконь. І, гордо піднявши голову, іти далі. О Боже, мамо! Як давно я говорила з мамою?! Місяць-півтора тому? Здається, ще давніше. Зараз же їй зателефоную! Вона сама не сміє. Думає, що я дуже заклопотана і зайвий раз не турбує. Бідненька, доглядає свою молодшу бездітну і дуже хвору сестру у Феодосії. Тітка кілька разів кликала нас до себе в гості, на море. Але ми — але я! — не побажала принизити себе відпочинком на Чорноморському узбережжі. Наступного ж тижня полечу туди з Орестиком і Василем, якщо він зможе. Головне — маму потішити! Ще й поганою донькою виявилася. З усіх боків винна.

Та я