Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео
— Невдовзі перейде, і поїдемо далі. Тільки не жени.
— Е, та ти…
— Так. Десь вісім-дев’ять тижнів, — кволо посміхаючись, повідомила.
— Ну-у, нарешті, — видихнула я радо. — Рішард, напевно, з розуму зійшов від щастя!
— Він ще не знає. Якраз сьогодні збираюся йому про це сказати.
— Слухай… То це сталося ще до того, як його намагалася обкрутити Каська? — зіставивши останні події, сказала я. — І ти мовчала?!
— Ти не повіриш! Але я навіть не підозрювала. Захопилася цими сукнями. Лише після поїздки в Польщу і пішла до лікаря.
— Вірю. Творча натура! — з розумінням посміхаюся.
Коли нам принесли наше замовлення — каву, мате і кілька шматочків різних тортів, Лянка почала усе це поглинати, як Робін-Бобін з дитячого англійського віршика. Я пила мак’ято і глузувала з неї.
— Пригальмуй, а то звикнеш і будеш потім кулькою катулятися.
— Мені це не загрожує. Я не схильна до повноти. До речі, я прочитала твої записи. І подумала, що в них є якесь раціональне зерно.
— Серйозно? — щиро дивуюся.
— Правда, усе це не зовсім зріле і трохи кострубате. Але ж усі з чогось починають. Я думаю, що якщо ти хочеш продовжувати у цьому напрямі, то варто порадитися з якимось фахівцем. Ти як?
— Ой, зараз я про це взагалі не думаю. Стільки всього накопичилося. Як цунамі, зносить, — поскаржилася. — Не знаю, як правильно поступити.
— Коли приймаєш рішення, треба думати раціонально, — сказала «недолуга у житейських питаннях» Лянка. — Це ж твої слова.
— Я насправді закохалася. А Дарина завжди була дуже практична, — зверхньо.
Вона пропускає повз вуха згадку про Дарку.
— Люб, чи не ти мені казала, що не закохуєшся, бо ніколи не відключаєш мозок?
— А от сталося, — у розпачі вимовила.
— Бджоли у тебе в голові, — раптом вимовила Лянка. — Вибач мені цю прямоту. Але ж хтось повинен тобі це сказати.
— Ти МЕНЕ осуджуєш? — здивовано.
— Я така сама людина, як і ти. Тільки з боку, мабуть, мені трішки видніше. Просто іноді вчинки інших людей і свої власні спонукають до роздумів. А часом просто примушують зупинитися і задуматися. Одне, що я дуже добре зрозуміла, так це те, що не можна увесь час брати-брати, не даючи взамін нічого. Світ створений на балансі. І коли ця рівновага порушується, усе руйнується, як в доміно.
— Ти така ідеальна!
— Я — ідеальна?! — щиро засміялася. — Аякже, тільки німб на поліровку віддала. Ти думаєш, що у мене немає своїх демонів? Найбільший ворог, якого ти зможеш зустріти у своєму житті, — ти сама. Бо доведеться боротися зі своїми внутрішніми бажаннями, самообмежуватися. А чи ти не думала, як мені хотілося б помститися Марчею за усі його витівки?
— І в тебе були такі замисли? — я шокована Лянчиною відвертістю.
— Ще й які! — з притиском вимовила. — Але жодного разу не змогла. Щось стримує. Стоїть якийсь бар’єр.
— Почуттів не було, — просто пояснюю її вчинки.
— Ні, ти помиляєшся. Я знаю, що стримати той перший крок значно легше, ніж усе те, що за ним слідує.
— Ось цим ти і відрізняєшся. Я набагато примітивніша, тому і дозволила собі закохатися.
— Тобі просто захотілося романтики, гострих відчуттів. І ти піддалася. А треба було хоч на мить задуматися, що ти поставила під удар.
— Я відганяла ці думки від себе, — зітхнула я і пояснила: — Ляночко, хочеш бути щасливою, живи легко!
Поміж нами зависла тиша. Очевидно, кожна з нас має своє уявлення про щастя.
— А що, ти заміж без кохання виходила? — наївно.
— За Василя? — перепитую, ніби я ще з кимсь одружувалася. — Не знаю. Я не встигла зрозуміти. Він був моїм начальником, власником компанії, що успішно розвивалася. Я — звичайна випускниця, помічник його бухгалтера. Мені тоді було досить скрутно. А він закидав мене подарунками, своєю увагою, і я відразу здалася. Він просто і легко розв’язав усі мої фінансові проблеми. Я звикла, і все.
— Як банально. А я думала, що у вас був красивий роман, — з сумом вимовила Лянка. — Він про це, мабуть, і не підозрює.
— Нічого! Зате як підставив мене зі своєю дорогоцінною донечкою? — з жовчю. — Один — один. Ми квити.
— Любо, вона — доросла людина. Живе окремо. Тобі просто доведеться з цим змиритися. Ну, не розлучатися ж?!
— Скажеш, таке! Розлучатися. В мене з головою ще все в порядку. Просто я почуваю себе обманутою і трохи винною. Зовсім заплуталася, — я тяжко видихнула. — Буває ж таке у житті — все одразу: і чоловік, і колишня подруга, і він?! Я вже не розумію, на кого зла, кому не довіряю, а кого просто ніколи більше не хотіла б бачити. Усе переплуталося. Я усіх їх ненавиджу!
— Мені здається, Ігор думав, що ти була у курсі його стосунків з Даркою. Що саме жіночі ревнощі і підштовхнули тебе до зближення з ним.
— Та якби я знала! Взагалі нічого не було б, — обурено вигукнула я, аж офіціант прибіг.
— Замовите ще щось? — улесливо запитав.
— Ще дві негазованих води, будь ласка, — ввічливо усміхнулася Роксолана. — Любо, ніхто не може спрогнозувати свою реакцію і поведінку в обставинах, у яких ніколи не був.
«А раніше я мала її за освічену дурепу! Воістину, людині властиво помилятися».
— Знаєш, візьми тайм-аут. Подумай над усім. Занадто багато стоїть на кону, — порадила вона. — Твоє сліпе захоплення гламуром і бездумним марнуванням часу зробило свою справу.
— Мабуть, ти права. Хоч це і не легко мені визнавати.
— А ти не одна така, — заспокійливо вимовила Рокса. — Це — глобальна проблема!
— Ти жартуєш? — з недовірою питаю. — Мої стосунки?
— Люди лише зараз починають розуміти, що з ними коїться щось не те. Що із забрудненням природи ми порушили екологію нашого особистого життя. Гонитва
