Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео
Я більше не буду нічиєю маріонеткою. І не гратиму чужий, хитро зрежисований сценарій. Для чого усе це? Щоб навколишні, як глядачі у театрі, балансуючи на межі захоплення і заздрості, аплодували мені і перемовлялися між собою? Для того, щоб вбити безглуздо час? Отримати порцію адреналіну? Напевно, це єдине, що отримуєш від таких стосунків. Але ж не такою дорогою ціною! Краще я поїду на рафтинг у Туреччину, на сафарі у Кенію чи бодай погицаю на квадроциклах у Карпатах. Я почну писати книгу свого щасливого, повнокровного життя у реальності. Для чого мені чужий розбещений чоловік, до того ж такий, що стрибає по різних ліжках? Суцільний бруд і огида! У мене є свій чоловік — добрий, відданий, чуйний і щедрий. А заволодіти його увагою тепер я вже точно зумію.
Я вимикаю воду і загортаюся у теплий махровий халат. Поправляю тремтячими руками макіяж і парфумлюся. Скоро прийде Васько. Головне нічим себе не видати. Не зробити йому боляче. Вже вдруге. Боже, яким я була стервом! І з Роксою поступила так підло! Адже Аліска була колись її подругою. Давньою, ще зі школи. А я таємно задарувала ту подарунками і завалила увагою з однієї лише користі отримати собі… не німецьку подругу, ні! А гіда-перекладача з безкоштовним місцем проживання у Берліні. Рокса ніколи мені не докоряла з цього приводу. Не опускалася до цього. Але я знала, що вона переживає. І що найгірше — я зловтішалася. Яка ж я ще й підлота! Боже, прости мені! Ти ж знаєш, що згодом я це компенсувала і виправляла, як вміла.
Від цієї миті я — інша. Тої пихатої і байдужої Любці більше немає. Я зішкребла той бруд зі себе ізраїльською мочалкою, вимилила власними думками і змила душем своєї совісті і сорому. Моя ганьба тепер стане моїм тріумфом.
— Пані Любо, я приготувала вам чаю з молоком.
«Мені треба побути на самоті!» Хочеться сказати їй щось образливе у відповідь. Натомість я себе опановую.
— Дякую, — мій голос вже не тремтить. — Я зараз прийду.
Лише переривчасте дихання видає мій неспокій.
Про Трип’яту я навіть не хочу згадувати. Я назавжди видалила її зі своєї матриці одним легким натисканням кнопки «delete». Все, такий файл був лише віртуальним. Не пам’ятаю навіть, про що він. Завтра я взагалі забуду, що якась там Дарина коли-небудь існувала.
Завтра, а сьогодні я візьму себе в руки. Почну розчищати місце у серці, що займав цей непотріб Ігорчик. Так радять книги з психології. А ще у них написано, що той, хто зрадив вашу віру і кохання, — не гідний вас. Авжеж ні! «Я — самая обаятєльная і прівлєкатєльная!» Здається, так радила підвищувати свою самооцінку Сусанна із старого совдепівського фільму. А від себе додам, що я ще й найуважніша і найтурботливіша. Якщо це мені допоможе насправді стати такою.
Замість епілогу
— Панове, просимо пройти на посадку рейсу на Берлін, — лунає зі стелі.
Зі мною тільки мій спортивний наплічник. Вдягла демократичні джинси Манго і таку ж майку. Не хочу виділятися серед європейців. Все, що знадобиться, куплю там. Аліска вже, мабуть, смакує в уяві наші спільні шопінги. Тільки я маю намір просто добре подумати над усім у стриманій Німеччині. Повезло, що віза закінчується аж за два тижні.
Зараз намагаюся відволіктися: читаю Баха. Ричарда. Не Себастьяна! Останній — композитор, вже знаю.
Раптом озивається мій телефон. Я відповідаю, не глянувши, хто там.
— Алло, Любо, ти чуєш? — по-дружньому звертається Трип’ята.
— Ну, говори, — крижаним голосом.
— Я прочитала твою книгу.
— Книгу? — не відразу розумію, про що вона.
— Так, а що ж іще? Це — бомба! Я навіть не думала, що ти записуєш усе, що з нами відбувається.
— Тобі Рокса дала без моєї згоди? — здивовано.
— Я сама у неї в кабінеті на столі знайшла. Ти ж знаєш, що я вмію бачити потрібне.
«І непотрібне теж!» Шкодую, що не відімкнула трубку раніше. Вже пізно.
— Карочє, що тобі треба?!
— Тепер дуже модно бути письменницею. Звичайно, не так, як співати і дригатися під попсу. Але…
— Карочє, Трип’ята?!
— Скажи, а оця героїня Дарина — це я? — збуджено.
— Невже я таке стерво?! — здається, глумливо.
— Це все, що ти хтіла вияснити? — не маю бажання говорити.
Вибачатися за свій вчинок вона не буде. Не в її стилі, бо завжди права! Але й я пробачати не збираюся.
— Ну, ти даєш! — провадить своє звичним тоном. — Добре, хоч імена позмінювала. А може, дати твій рукопис одному знайомому? Він у нашій прес-службі працює. Зробить з твоїх записок справжній роман. Шевченківську премію тобі за це, звичайно, не дадуть — політ не той, а от на бестселер потягне реально.
— Хочеш відкупитися? — глузую. — Так от, мене це не ці-ка-вить! Це буде така сама фальшивка, як і твоя дружба.
Мовчить. Напевно, прикурює.
— У нашому житті, Любо, — видихає, мабуть, таки дим, — все — підробка: розпіарені зірки, розрекламовані шампуні, навіть любов. А ти про дружбу. «C’est la vie…» Подумай, я ж