Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео
Я посміхнулася на усі тридцять два. Чи тридцять? Не пам’ятаю точно, але здається, що два я таки видалила колись.
— Якийсь розумник, олігарх і дамський підлесник теж.
Я неприємно здивована.
— Ну, про бабія вона вже загнула. Зрештою, і його статки значно перевищила, — підкоректувала я інформацію. — Але ж не в грошах справа, ти ж знаєш.
— Только в нєограничєнном доступє к нім, — розсміялася подруга і запропонувала: — Слухай, ти маєш час зараз переїхатися через парочку автосалонів? Юрчик наказав вибрати собі авто!
І від радості, що її переповнює, вона обіймає мене.
— Непогано, — киваю. — І що ти хочеш?
— Я — «тетешку»!
— М-м… — кривлюся, бо авто не для львівських «фронтових» доріг. — Інші варіанти?
— Не знаю. Порадь щось! Тоді і подивимося. Але спочатку у салон «Ауді»!
Автомобільні магазини завжди купчаться один біля одного, як білі гриби. Пригадую з курсу маркетингу, що це робиться задля кращих умов продажу і здорової конкуренції. Першим на нашій дорозі по Липинського був салон «Мазда». І ми, припаркувавши там мого Луку, запливаємо всередину.
Біля нас відразу матеріалізується симпатичний хлопець, акуратно одягнений, як усі продавці автосалонів.
— Що б я міг вам запропонувати, дами?
«Дурень! Хіба можна так звертатися?! Максимум — пані! А то я себе відчула на сто з гаком». Не хочу з ним спілкуватися. Я б уже звідси ішла. Але Лілька вочевидь цього не відчуває.
— Мм… Хочу якусь хорошу машину.
— Що ж, давайте подивимося мазду шість. Вам більше подобається хечбек чи седан?
У Лільки спантеличено витягується обличчя, і вона починає сміятися. Абсолютно нічого не розуміє у машинах!
— Ви нам усе покажіть. І хебджек теж! — смішком.
— Добре. Ось, прошу сюди, — незворушно каже продавець, і ми йдемо до білосніжного, як весільна сукня, авто.
Лілька радісно залізає за кермо, імітує водіння. Її очі блищать, а щоки заливає рум’янець. Як «Іванко-дурник на печі», — промайнула думка.
Я, з дозволу продавця, сідаю у салон СХ-9. Тут мені якось більш комфортно. Трохи нагадує мій автомобіль. Хлопець, миттєво зорієнтувавшись, перетягує Лільку до мене. І вихваляє технічні переваги цього паркетника.
— Так нічого, — зауважує Ліля без ентузіазму. — Як за кермом бензовоза.
— А Юрчик — нафтовий магнат. Сімейний підряд, — усміхаюся.
Лілька регоче. Їй подобається порівняння з сім’єю. Ідея-фікс!
— Мені потрібно щось елегантніше. Більш жіночне, — звертається до продавця. — Я ж не збираюся маршрутним таксі працювати.
— Ну, тоді вам підійде третя мазда.
— Ну, ні! — заперечую уже я, — Юрчик сприйме це як моветон.
— Дякую, я мушу подумати, — ґречно каже подруга.
— Приходьте, ми вам зробимо хорошу скидку. Або оформимо кредит, — запопадливо обіцяє услід нам хлопець.
— Кредит без потреби, — обертається Лілька.
У салоні «Ауді», як я і передбачала, ТТ не виявилося. Подруга із захопленням слухала її характеристику, гортаючи автокаталог. Зате ми посиділи і в А 6, і 8, і К’ю 7. Та Лілька була впертою, як даїшник з фарою, і наполягала на своєму. Їй запропонували оформити договір і залишити заставу.
На тому і зійшлися. Лілька сиділа і читала умови угоди. Я крутилася біля автівок, розглядаючи їхній фарш: шкіряні салони, мультимедіа… Раптом чую:
— При-віт! — вітається подруга. — А я тут авто вибираю. Собі у подарунок.
— Недитячі подарунки собі робиш, — лунає до болю знайомий голос, і я виходжу з-за Q-7, яке мене закривало.
Рада такій несподіванці, іду до них. Вони продовжують мило бесідувати.
— Ну, що ти! Це від мого Юри, — пояснює Лілька. — А де Дарка? Хіба ви не разом? Вона обіцяла теж підтягнутися сюди.
Усередині мене обривається щось і падає каменем у шлунок. У голові паморочиться. Ноги стають ватяними, і нестерпно хочеться пити.
Цей пройдисвіт не встигає нічого відповісти. Я сідаю поруч з Лількою.
— Привіт! — пирхаю.
Дивлюсь прямо у вічі. Агресивно і допитливо. Чекаю пояснень!
— Знайомся, Ігоре. Це — наша з Дариною подруга, Люба.
— Ми вже познайомилися, — не відводячи погляду, відрубую я.
Він мовчить. Не знає, як має поводитися. Його очі — чужі для мене. Такого його погляду я не бачила ніколи. Відтоді як зустріла. Дивився на мене, як на богиню. Завжди. А зараз — як загнаний, винуватий пес.
Своїм лопотінням Лілька намагається розрядити напружену атмосферу між нами.
— Ой, а я й не знала, що ви це саме… — і нарешті до неї доходить. — Чорт! Я, як завжди, щось ляпнула.
— Все о’кей. Не переймайся. Їдьмо вже нарешті звідси, — хапаю її за руку і тягну до виходу. Зараз про все дізнаюся. — Щось тут дуже засмерділо.
— Давай, Ігоре, — Лілька прощається і дріботить каблучками, ледве встигаючи за мною.
Фурією сідаю за кермо і з пробуксовкою виїжджаю. Пищать гальма. Пищить, пристібаючись, Лілька. Дев’ятий вал гніву накрив мене. Я мчу, не звертаючи уваги ні на світлофори, ні на переляканих пішоходів.
— Любцю, не сходь з розуму. Це ще нічого не означає.
— Що не означає? Те, що він міг приїхати з нею?!
— А чому ні? Він же знає Дарку! — починає вибріхуватися Лілька. — Вона мені передзвонювала і казала, що постарається під…
Я різко натискаю на гальма. Лільку кидає спочатку вперед, а тоді назад. Вона хапається за голову. Ззаду сигналять машини. Я включаю аварійку і з’їжджаю на узбіччя.
— Не бреши! — спалахую. — Кажи, що знаєш!
— Я не буду нічого говорити, — наче на допиті, відмовляється вона. — Ви — обидві мої подруги. До того ж Дарка — мій бос. Розбирайтеся між собою самі.
«А я, як остання дурепа, мерзла по бібліотеках, читаючи якусь муть! Щоб спілкуватися з ним на рівні, щоб не виглядати, як повний відстій, — рояться думки. — Я закохалася у банального ловеласа?! Яка ідіотка!»
Сигналить Лільчин телефон.
— Так, Дарко. Ні, ми вже виїхали. Зустрітися де?
— Кажи, щоб чекала нас на стоянці, — віддаю команду. — Ми будемо через десять хвилин.
— Через десять? На Стрийській? Це нереально, — зауважує Лілька.
— Подивимося!
Я газую, як Шумахер у Монако, тільки з перешкодами. Машини з зустрічної, куди я час від часу вискакую, обганяючи, перелякано сигналять.
У моїй голові так само вискакують різні спогади. «Так ось