Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео
Зоряне небо пірнуло в озеро так само непомітно, як злилися наші сп’янілі палкою пристрастю вуста і тіла.
Я тисячу разів помирала і народжувалася тієї ночі. Він тисячу разів повторював слова кохання і любові. Моє тіло здригалося і рвалося з його обіймів, та дотик його сильних і ніжних рук щоразу паралізував це нелогічне бажання.
— Я кохаю тебе, — шепотів він.
І його слова гарячим бальзамом розливалися по моїй душі.
— Як я міг жити без тебе раніше? — промовляв, лоскочучи моє тіло гарячим диханням.
Вперше за багато років я не заснула у ту палку ніч. Мій сон прийшов до мене наяву…
Dolce Vita
Якраз на цей тиждень припав візит Аліски з її новим старим бой-френдом Ґюнтером. Старим, бо моя берлінка зустрічалася з ним уже пару місяців. А для європейців це багато! Там ніхто нікого не терпить довше кількох тижнів. Нудно.
І ми учотирьох їздили усіма нічними клубами і ресторанами міста. Іноді ненадовго до нас приєднувалася Дарина. Щоправда, це чомусь не дуже подобалося Ігорю. При ній він нервував.
Його Клеопатра полетіла на два тижні з їх п’ятнадцятирічним сином в Ялту, де мала свій готель.
Я була впевнена, що сама доля прихильна до нас. І ми насолоджувалися цим по повній програмі. Ранок починався в обід, а вечір приходив зі світанком.
Я молилася про те, щоб це щастя тривало якнайдовше. Нічні клуби, ресторани, коштовності і шубки створені для того, щоб не почуватися недооціненою. Я переконана, що тільки так можна зробити жінку щасливою. Знаю, що це не навічно. І окрім яскравих вражень повинні залишитися вагомі аргументи. Тепер я зрозуміла, скількох радощів була позбавлена у прісному шлюбі зі значно старшим чоловіком.
Ми з Алісою таскали Ґюнтера усіма найвизначнішими місцями міста. Звичайний німецький бюргер виявився людиною щирою і відкритою. Він впадав у ступор від краси українок і українських замків.
Ми навіть встигли змотатися на два дні у Мукачеве, де в той час романтично квітла сакура. Красиве і привітне містечко. Воно ніби накинуло на себе рожеву шовкову шаль. А раніше я цього нізащо не зауважила б. Ось що означає уражені коханням серце і душа!
Галопом пробігли через Паланок. І ще на день затрималися, щоб подивитися Підгорецький замок, у минулому один із найкрасивіших замків Європи. Демонструючи неабияку ерудицію, екскурсії для нас проводив Ігор. Виявилося, що його бабця була професором і дуже дбала про освіту внука, який її не осоромив — захистив дисертацію з мистецтвознавства.
— Тут також є свій привид, як у всіх порядних замків, — повідомив мій коханий.
— Кентервільський привид! — розсміялася Аліска. — Не треба ля-ля…
— Це найправдивіша правда! — одразу заперечив Ігор. — За легендою, граф із родини Жевуських замордував із ревнощів свою молоду красуню-жінку у пивниці. А потім нібито замурував її там в стіні. Інші джерела кажуть, що поховав у парку. І відтоді привид жінки у білому блукає територією замку. Його не раз бачили працівники і реставратори. Ось гляньте, вже майже відремонтували праве крило, перекривають дах.
— Ґюнтер каже, — переклала нам белькотіння свого бюргера Аліса, — що десь чув про експедицію науковців, які мають приїхати сюди досліджувати це явище.
— Ну, от! А ти кажеш, що я вигадую. Історія замку надзвичайно яскрава. Цей палац бачив найпишніші бенкети і найурочистіші прийоми. Він був також Лувром у «Трьох мушкетерах», — продовжував Ігор.
— Точно! — вигукнула я. — Ходжу тут, ходжу і думаю, звідки мені усе це знайоме? А може, я у минулому житті теж була принцесою?
— Ти і у цьому моя королева! — поцілувавши у поклоні мою руку, сказав він. — Якби цей замок можна було б купити, то я б тобі його подарував.
— Ігор — мілліонар, — поважно сказав німець, якому Аліска усе перекладала.
«Справді такий нафарширований чи, може, бреше? Напевно, таки викаблучується переді мною», — думала я. А сама улесливо посміхалася. Все ж дуже приємно, коли тобі говорять такі речі.
Дні збігали з шаленою швидкістю, ніби години. Ми, як вісімнадцятирічні, цілувалися в машині, по різних закутках і займалися любов’ю у зовсім непристосованих для цього місцях, ризикуючи бути поміченими. Але це підсилювало бажання та додавало гостроти відчуттям. Не вірилося, що усе це відбувається зі мною. Здавалося, що я сиджу в Аймаксі і дивлюся захопливий фільм у форматі 3D.
— Ich habe alles inclusive, — сказав одного разу за обідом Ґюнтер. — Essen. Wohnen. Und seks, seks, seks.
Ми усі розсміялися. У мене теж було «аллєс інклюзів», ще й з маленькими приємними дрібничками.
— Тут живуть дуже багаті люди. Їздять тільки на джипах, — перекладала Аліска. — А мені розповідали про Україну страшні речі: бідність, наркоманія, корупція… — і додала: — Його мама з острахом попереджала, що він їде в дулу!
Ми розсміялися.
— Ну, загалом, він правий. Окрім, попи, ясна річ! Тільки цього йому не перекладай, Алісо. Скажи, що усі їх розмови — вигадки і чорний піар конкуруючих держав. А бідний лише той, хто не хоче бути багатим, — сказав Ігор. — Треба тільки думати і працювати. Гроші можна заробляти і тут.
— Тут треба мати, крім голови, ще й зв’язки, щоб стригти нормальну капусту, — зі знанням справи вставила Трип’ята.
— Це правда, — погодився Ігор. — Без знайомств не зробиш нічого. Але і пахати треба, як на будівництві єгипетських пірамід. Нам би сюди німецький закон і порядок. Ми б знаєш якою багатющою країною були б? О-о! Не гірше Арабських Еміратів.
— Ґюнтер має у Берліні кілька автосалонів з уживаними авто, але стільки грошей не заробляє, — повідомила подруга.
Тут мужчини застрягли на темі автівок, заангажувавши мою берлінку перекладати. Ґюнтер демонстрував фото старовинних агрегатів, які він колекціонував. І в усіх подробицях розписував ці диковинки.
Я запропонувала Дарині відсісти від них подалі. Вона мала мені дещо розповісти. Я замовила нам по пляшечці Боржомі. Подруга відмовилася, надавши перевагу бокалу Цинандалі. А для мене фігура — перш за все!
— Ти трохи поправилася. Ні? — запитую її.
— А я
