Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео
— О-о! — підняла вгору брови Дарина. — Бачиш, я таки не помилилася. На жаль, я рідко помиляюся.
— Чому на жаль?
— Тому що… — задумалася, певно, над своїм особистим життям. — Давай краще Роксі подзвонимо. Нехай сюди підтягується! — запропонувала, змінивши тему.
— Вона сьогодні від самого ранку не бере трубки. Я хотіла їй відразу сказати, що маю зустріч з її чоловіком. Але…
— А… Закрилася. Вона там собі вигадала нову роботу. Намагається захопитися ідеєю створення колекції весільних і вечірніх суконь.
— Намагається… Бідолашна.
— Та все у них буде добре! Це я тобі кажу, — авторитетно.
Трип’ята завжди була про себе найвищої думки. От тільки в особистому житті їй чомусь не таланило. У мене склалося враження, що відтоді як вона обійняла свою посаду, чоловіки сахалися від неї, як вампіри від часнику.
— Треба Лянці натякнути, що вона аж занадто забавилася. Нехай не клеїть дурня, а народжує дитину. А там, гляди, і зникнуть проблеми.
— Ти думаєш? — скептично.
— Ні, — несподівано заперечує.
— ?
— Я зрозуміла його. Він — сексоголік. Не чула? — проголошує з усмішкою.
— Ні! Алкоголік знаю, шопоголік, а от сексо… — здивовано відповідаю.
— А… Читати більше треба! — жартує. — Американці нову хворобу вигадали. Поруч із наркоманією та ігроманією. Визначили, що у таких людей під час статевого акту виділяється у кров шалена кількість гормону, що називається дофамін. Виробляється звичка, і вони підсідають на секс, як на голку. Врубалася?
— То Марчея тепер лікувати треба?! В Америці? — округлюю очі від такої перспективи.
— Ага. В Канаді, у Лянчиних батьків. Вони тоді не натішаться: і донька до Торонта приїхала, і зять. Хворий на одне місце!
Своїм вибуховим сміхом ми знову привернули увагу присутніх.
— Дівчата, які п’ють тільки кефір, знахідка у наш час! — нахабно присівши на стілець поруч, проварнякав один із нав’язливих мажориків.
— А ти думав! — голосом повелительки заговорила Дарина. — Тільки не для тебе такий скарб, голубе мій!
Я мало не пирснула зі сміху. Хлопчина, оцінивши зблизька довжину моїх ніг і зауваживши мій більш поблажливий настрій, тут же повернувся до мене:
— Вона — твоя мама? — запитує, показово крутячи на пальцях ключі від Ленд Ровера.
«Ото бовдур, та ще й піжон! Зараз Дарина Миколаївна йому видасть!» Я — ані пари з вуст. П’ю мінералку.
Трип’ята витягнула сигарету і витримала паузу.
— Сам підеш чи… тобі допомогти? — абсолютно серйозно запитала нахабу.
— Дурна чи що? — обурено переходить на образи той.
О, це якраз те, чим відрізняються наші рагулі від середньостатистичних європейців. Не хоче з тобою дівчина знайомитися — іди! Ні, воно відразу переходить у наступ. Крутий перець. Лайно собаче!
— Ти чого до моєї дружини причепився? — загрозливим голосом запитав, матеріалізувавшись, Ігор.
— Та ж вони той, не казали, що чоловіків чекають, — почав виправдовуватися мажор, помітивши, що за нашим гаданим чоловіком заходить ще двоє його товаришів.
— А вони повинні тобі звітувати? Вибачайся і давай звідси!
Я була приголомшена черговою випадковою зустріччю одного й того ж дня. Та ще й такої миті! Невідомо, чим би скінчився цей конфлікт, якби не поява Ігоря.
— Рятівник! — тільки й вимовила я захоплено.
— Не перебільшуйте, дівчата! — заговорив той самий чоловік, що зустрічався з Ігорем зранку на кемпінгу. — Це пристойний заклад, і у нас тут є своя охорона.
— Та-ак? Тільки її досі чомусь не видно, — вжалила Трип’ята. — Якщо це ваш ресторан, то ви вже зрозуміли, що тут треба навести порядок.
— Я думаю, про це вже потурбується пан Ігор — його новий власник.
— Наші вітання, Ігоре, з не дуже вигідною покупкою, — сказала тим же тоном.
Усі розсміялися. Він посміхався тільки мені.
— То, може, ви приєднаєтеся до нас? — запитав. — Ми якраз зібралися це відсвяткувати.
— Правильно! Нехай дівчата прикрасять наше товариство, — підтримав колишній власник.
«Це — доля! Або казковий сон».
Я подивилася на реакцію подруги. Схоже, Трип’ята була не в захваті. Та зауваживши мій благальний погляд, усе зрозуміла.
— Я на сьогоднішній вечір дещо запланувала. Але на годину, — для певності вона глянула на свій золотий годинник Хьюблот, — можу затриматися.
— Дякую, — беззвучно промовила я так, щоб тільки вона могла побачити.
З цього моменту усе закрутилося у моїй голові, наче у нічному клубі: я чула тільки музику його голосу, відчувала ніби випадкові дотики його теплих рук, коли він наливав Дом Періньон, бачила тільки його очі… Це тривало зовсім недовго. Десь за годину ми розпрощалися, і кожен пішов до своєї машини.
Тремтячими руками вставляю ключ і заводжу авто. В голові вінегрет з думок, а в душі — з почуттів. «Нехай повернеться, нехай повернеться», — бубоніло серце.
Несподівано хтось стукає у вікно. Він… Я відчиняю двері і мало не ламаю акрилові нігті.
— Ти не дуже поспішаєш? — дивиться на мене бездонними очима.
Я майже фізично відчуваю його погляд. «Удав гіпнотизує кролика».
Мені і не хочеться мати якусь відмовку, і її насправді немає. Це сильніше за мене.
— Ні, зараз я вільна, — розпливаюся в усмішці, як млинець на сковорідці.
— Серйозно?! То може, ти поїдеш зі мною погодувати лебедів? — він сподівається вразити мене такою пропозицією.
Я починаю сміятися і вимикаю двигун. Ми сідаємо у його машину з модними номерами: чотири сімки.
— Мені ще ніхто і ніколи нічого подібного не пропонував, — вимовляю, щойно вмостившись у його нахабно-зневажливий БМВ Ікс 7. Кидаю оком на чорний шкіряний салон, нашпигований купою електронних прибамбасів. «Скромність — не його риса!»
— Я і не сумнівався у цьому. Хотів тебе вразити, — він посміхається з передчуттям. — Я теж ще ніколи не проводив час так незвично. Але вештаючись сьогодні територією «Західного замку», зауважив на озері двох лебедів. Виявляється, вони прилітають щороку. Охорона їх підгодовує. Я чомусь одразу подумав, що тобі це обов’язково сподобається.
— Ти не помилився, — відповідаю грудним оксамитовим голосом.
Ми їхали і говорили, говорили про якісь дурниці, лише б чути голос один одного. А в наших очах можна було прочитати потаємне нестримне бажання.
Потім ми справді годували тих величних птахів при пурпуровому заході сонця. Сміялися, їли мою улюблену полуницю
