Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

Я аж перехрестилася з полегшенням.

— А… ну, то добре. Лягай і спи собі. А про запрошення поговори. Малі були б раді, вони так добре ладнають!

Дарина рипнула дверима.

Я маже одразу заснула… Велика чорна кішка із жовтими очима увесь час висіла у мене на плечі і говорила людським голосом. Боялася, що я її скину у болото, через яке ми ішли. Я її гладила по шовковистій шерсті і дбайливо притримувала руками. А коли ми опинилися на засніженій дорозі, вона замуркотіла і зіскочила на паркан. Слідом за нею побігло кілька кольорових кошенят, що невідомо звідки взялися у мене за пазухою.

Я прокинулася. Була глупа ніч. Місяць вже не світив. А в душі залишився неприємний осад від цього сновидіння.

Лебеді

Мене здивував мій ай-фон з самого ранку. Усі знають, що в такий час я ще міцно сплю! Але хтось так наполегливо викликав мене на діалог, що я здалася.

— Любо, вибач, що розбудив, — по-діловому сказав оксамитовий чоловічий голос. — Це Рішард. Треба терміново поговорити.

— Так, звичайно. Говори, — відповіла я спросоння.

— Не телефоном.

— Тоді давай об одинадцятій, у «Львівській кав’ярні», на Ринку.

— Там дуже багато знайомих. Вибач, але я не хотів би, щоб нас бачили разом. Потім поясню. Зустрінемося десь за містом… Давай у «Західному замку», в Дублянах.

— Нема проблем. Я вже збираюся.

За склом у вікні синіло небо. Вранішнє сонце кокетливо лоскотало гранатове намисто на моєму дзеркалі. У будинку було незвично тихо. Не сумно, просто спокійно. Наш дім відпочивав від щоденного тлуму людей. Та відсьогодні йому було гарантовано тайм-аут на кілька діб: Васько — у відрядженні, Петрівна отримала тижневу відпустку, а Орест Васильович на цілісінький місяць гайнув до Даринчиного Дениска на село. І я, як королівна у палаці, належала тепер сама собі. Оце кайф!

Я неквапом прийняла душ, випила склянку негазованої води. Передзвонила Алінці у «Венеціано», попередила, що затримаюсь. І виїхала з передмістя.

Ми зустрілися з Марчеєм, як і було домовлено, на території колишнього кемпінгу. Віднедавна тут замість обшарпаного кафе, як гриб після теплого дощу, виріс сучасний готельний комплекс з рестораном у національному стилі. Різьблені столи і столики, вікна прикрашені гуцульськими вишиваними рушниками, на лавах ліжники, а посередині залу ватра. Вечорами тут грала флоярка, звучали цимбали, бив бубон.

Ранок у ресторані був без музичного супроводу, але їхній неповторний банош із сиром, що ми замовили, від того нічого не втратив.

Рішард був одягнений, як завжди, з лоском, ніби на нього працює команда іміджмейкерів і стилістів. Але прийшов пригнічений, нервово курив, довго збираючись з думками.

Я його не заохочувала, хоча і здогадувалася, про що він хоче побалакати. Але чому зі мною, а не з Дариною? Адже вона найдавніша і найближча подруга Рокси. Це для мене було загадкою.

— Любо, я хочу просити тебе переговорити з Росею, — нарешті вичавив він.

— А чому ти не хочеш зробити цього сам?

— Вона не бажає мене бачити і не реагує на мої дзвінки. Я не можу її зловити, — скаржився він, як мале покаране дитя. — Я дуже жалкую про те, що накоїв, і хочу повернути усе. Я хочу бути поруч з Роксоланою. З Каською я ніколи не зможу і не хочу жити! Нє вєм, для чего то зробіл! Я кохам Росю!

— Розумію. Але не збагну, нащо тоді тобі гарем, — знизую плечима. — Як це їй пояснити? А як бути з вашою дитиною?!

— Вашою?! Тепер я вже не такий впевнений, що Каська вагітна від мене.

— Нічого собі! — я мало не похлинулася узваром. — Звідки такі думки?

І Рішард, пригнувшись до столу, ніби він агент ЦРУ і його пасе ФСБ, таємничим голосом зашепотів:

— Їй постійно хтось телефонує. Вона не бере трубки. Каже, що то стара подруга, з якою не хоче спілкуватися. Плете якісь нісенітниці про сварку з нею, її непорядність. Тільки на такі закидони я маю нюх. Одного разу, коли Каська була у ванній і забула телефон у сумці в коридорі, він задзвонив. Вона не могла його чути, тому я підійшов і натиснув клавішу. Я мовчав, а з того боку чоловічий голос просив Каську зустрітися. Ти ж розумієш, що це може означати?!

Так, я це розуміла. Я навіть здогадувалася, що це, мабуть, дзвонив Олесь. Неперспективний жених, завбачливо спроваджений заради безтурботного життя з Марчеєм.

Сам винен! Але я не мала права вказувати йому, хіба що натякнути, що це все необхідно припинити раз і назавжди.

— Тільки ти зможеш її переконати бодай зустрітися зі мною. Благаю тебе, допоможи! Я буду твоїм боржником до кінця свого життя! — просив Рішард.

— Я спробую переговорити з Лянкою. — сказала я.

У цю мить я подумала про те, що Лянка, мабуть, обрана Богом, якщо її так кохає такий мужчина, і він поруч. Тільки не відштовхни. «Чим вона заслужила таке? Чим вона краща за інших?! Зарозуміла і пихата жіночка-підліток».

Ми сиділи там десь з півтори години. А Рішард усе говорив і говорив про свої неприпустимі бзікі і показну байдужість Лянки. Що припинить назавжди упадати за іншими жінками і буде молитися тільки на свою єдину і неповторну Росю.

«У критичні моменти життя почуття загострюються. Сьогодні він думає так. А завтра зустріне якусь Єву Лонгорію, і па-па», — проскакували глузливі думки.

І все ж таки я заздрила… напевно тому, що давно вже не відчувала нічого подібного ні до когось, ні від когось.

Задзвонив мій телефон. Незнайомий набір цифр… Брати, не брати? А раптом щось важливе?

— Алло, — відповідаю, усміхаючись Роксиному чоловікові замість вибачення.

— Розбиваєш чужі сім’ї, Любцю? — запитав анонім.

Серце закалатало, ніби я справді винна.

— Хто це?! З ким я розмовляю?

— Зі мною, — прошепотів живий голос у моє вухо.

— Ігор?! — я була заскочена.

Здається, я таки брешу собі, що втратила талант відчувати.

Він поцілував мою руку і привітався з Рішардом.

— Що ти тут робиш, за містом? — запитала я.

— А вас пильную! — віджартувався Ігор. — Я завжди казав, що мудрі жінки завжди мають страховку. Хотів запропонувати тобі запасний злітний майданчик, аж ти диви,