Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео
Рішарду не сподобалася ця трактовка ситуації, якої він намагався уникнути. Але він стримано засміявся і запросив Ігоря за наш столик. Той відмовився, пояснивши, що на нього тут має чекати один знайомий. У нього важливі справи. І справді, тут же у вітринне скло, біля якого ми сиділи, постукав мужчина років сорока п’яти. Ігор ще перекинувся парою фраз з Марчеєм і, скоренько попрощавшись, зник.
Надто швидко, бо я не встигла відчути задоволення від випадкової зустрічі з ним. Але достатньо для того, щоб я побачила розширені зіниці його кавових очей, коли він дивився на мене.
«Мій телефонний номер. Звідки він у нього?»
До нас підійшов офіціант і запитав, чи ми ще чогось бажаємо. На що я відповіла, що якщо вони тут не надають косметологічних послуг, то мені вже час. Краса — понад усе!
Марчей посміхнувся у відповідь і попросив рахунок.
У «Венеціано», як завжди, кишіло клієнтами. «І криза ніби в країні». Улесливий Алекс розсипався у компліментах одній пані у віці «двічі секонд-хенд» щодо її привабливості. А вона, знаючи, що він їй відверто лестить, все ж була йому вдячною за цю маленьку брехню.
Парадоксальне мислення у нас, жінок: ми ненавидимо брехунів, але часто щиро їх любимо.
Алінка попросила мене ще трохи почекати, і я, щоб не дармувати час, вирішила зробити собі новий колір нігтів. Якраз звільнилася манікюрниця.
— Що у вас тут нового чути? — знічев’я запитую її, а сама потопаю у свіжих враженнях від зустрічі з Ним.
— Все по-старому: робота не кінчається, — зітхає вона.
Ще щось там белькоче і раптом до мене долинає:
— А як там ваша подруга Роксолана?
— Нормально. Чому ти про неї розпитуєш?
Я здивована її поінформованістю. Минуло не більш ніж півтора місяця від розриву Рокси з чоловіком.
— Просто вона вже давно не з’являлася тут, — ухильно відповідає манікюрниця.
Нахаба, невже думає, що я буду з нею обговорювати сімейні справи своєї подруги?! Але це і був фірмовий стиль цього салону — все про всіх знати.
Подзвонила Трип’ята.
— Ти де з самого ранку? Чи просто дрихнеш, поки я тут пашу на благосостояніє всєго Отєчєства?
— Я зараз у «Венеціано». А зранку…
Я хотіла сказати, що зустрічалася з Рішардом, але це була інформація не для зайвих вух.
— А зранку мала одну ділову здибанку.
— То просто капець, яка ти бізнес-вумен стала, — пожартувала Дарина. — То може, в обід поділишся своїми секретами?
— Давайте о другій у «Тбілісі».
— Я сама приїду. Лільок влаштовує свої особисті справи. Потім розкажу.
— Ой, заінтригувала. Давай! Побачимося.
Свіжа і приголомшливо красива, я зайшла у грузинський ресторан, відразу привернувши увагу всіх відвідувачів у залі. Ефектно сіла, заклавши ногу на ногу у своїх новесеньких рожевих босоніжках з камінцями Сваровскі і міні-платтячку в тон. Зверхньо обвела поглядом присутніх. «Маргінали!»
Дарина аж підморгнула мені, помітивши, яке захоплення я викликаю.
— А Алінка не дарма дере з нас три шкури за свої сеанси перетворення лялечок у справжніх метеликів, — підсумувала вона моє маленьке дефіле.
— Ну, це не зовсім її заслуга. Ти що думаєш, якщо дупі зробити масочку і нафарбувати, вона теж буде виглядати, як Карла Бруні?
— Та жартую я, заспокойся. Я пам’ятаю, як ти підробляла у Будинку моделей, коли ми вчилися. Ти завжди була звєзда. Але після Аліни ти просто супер-нова! Ось, що я хотіла сказати.
— Ну, і ти виблискуєш своїми брильянтами, як Джек-горобець, — приколююсь з її амбарного ланцюга з медальйоном на шиї.
— А це продовження мого золотого волосся, — каже незворушно, поправивши рівні, як лінійка, коси.
Офіціант приніс нам пляшку «Хванчкари».
— Ви що?! Я це не замовляла! — здивовано видає Трип’ята.
— Це вам, шановні дами, від мужчин он за тим столиком.
І показав у крайній кут залу, де сиділо двоє молодих і самовпевнених мажориків.
— Вино заберіть і передайте, що ми п’ємо максимум мацоні. І тільки за свій рахунок, — наказала Дарина Миколаївна, оцінивши поглядом претендентів на знайомство.
Офіціант розчинився, і ми повернулися до своїх баранів.
— Що там у тебе за бізнес-ланч був? — звернулася вона до мене.
— З Рішардом, — байдуже. — Давай спочатку про нашу Лільку.
Мені кортіло більше слухати, ніж говорити.
— Лілея наша нарешті квітне зі своїм Юрчиком десь в районі Кіпру.
— М-м… А ми ще сумнівалися, — протягнула я, хоча насправді сумнівалася лише Дарина.
— Ну, це тільки я не вірила його обіцянкам. Та й зараз не в захопленні. Навіть якщо він і розлучиться зі своєю третьою, з Лількою все одно не одружиться.
— Дар, ти що? Вона ж наша подруга!
— А я правду кажу, — по-діловому відповіла Дарина, розрізаючи своє чахохбілі. — Лілька не з тих, з ким одружуються. З нею весело, вона безтурботна і мила. Але ти можеш уявити її бєрємєнной, босой і на кухні?
— Хм, — я усміхнулася. — Вона і години вдома не всидить. А ті салати і тістечка, що у неї в холодильнику, хіба із супермаркету?
— З Підгорян. Мама щотижня потягом передає, — усміхається.
— До сих пір?! — мені пригадався той час, коли ми ще вчилися, а Лільчина матуся нас усіх дбайливо підгодовувала.
— А ти думала!
— То що, через те, що вона не вміє ліпити вареники і варити борщі, її ніхто не візьме заміж? Я теж не дуже цим захоплююсь, за мене це роблять інші. І, до речі, отримують за це гроші.
— Можна когось і найняти, але треба мати стільки бабла, щоб це собі дозволити. А ті, кого вибирає наша подружка, здатні купити собі не тільки кухарів, а й купу довгоногих дівиць. Поруч з якими Лілька програє.
— Не говори так, Дарино, — не розуміла я її песимізму.
— Коханка — це її образ. Класичний варіант. І допоки вона у собі щось не змінить, так і залишиться ні з чим, — підсумувала Трип’ята.
— Коханка… А я? Який образ ти приписала б мені? — поцікавилася я.
— Ну, взагалі то, це хліб психолога. Але я думаю, що ти — господиня, хоронителька сімейного вогнища, — з посмішкою відповіла Дарка.
— Серйозно? То ось які я викликаю асоціації! — була приємно вражена.
— А що?
— Даро, ти завжди була така мудра і начитана! Тепер мені