Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

— Он Дарину Миколаївну похляпай трохи! — пожартувала я.

— Навіть не думай, — тихо сказала Дарка.

— А мені субординація не дозволяє! — гигикнула Лілька і як хлюпне водою на свою начальницю.

— Ну, ти вже вобщє! — розізлилася Дарина, схопившись на рівні ноги. — Я тебе зараз приб’ю.

Вона наздогнала у річці Лільку. Збила її своєю масою з ніг і почала, граючись, топити.

— Я не буду… більше не бу-ду, — жартівливо просилася подруга, щоразу виринаючи з води.

— Канєшно, ні, ка-нє-шно. Бо я тебе тут русалкою пропишу! — розреготалася Дарка.

Галич для мене особисто село, хоч і райцентр. А куди тут піти? Ну, полазиш годину по залишках Успенського собору, під’їдеш на розвалини Старостинського замку… Відтам, звичайно, відкривається вид на ріку просто бомбезний! От тільки Роксоланка ще не приїхала, щоб зробити екскурс в історію. Бо колись це було славне місто — стольний град Галицько-Волинського князівства. А тепер?! І ні бутиків тобі, ні пристойних ресторанів, та що там казати — нудота смертельна! Залишається тільки засмагати і плавати — місцеві спа-процедури.

Я ніжилася під променями лагідного сонця, як кішка. Подруги розважалися у воді, наче малі діти. Ріка ніжно шуміла, любовно погладжуючи камені на своєму шляху. Десь далеко кукурікнув півень і заремигала чиясь корова.

Уся зелень на деревах і кущах була, як молода незаймана дівчина — пуп’янки, зав’язки, напіврозкриті квітки і м’яка лискуча травичка… Знову вже десь ближче проремигала корова.

— Дарино! — почула я здалеку. — Любо!

— Му-у, — вже зовсім близько.

І тут я бачу, як мені назустріч босоніж іде Роксолана, а за нею… Ну, хто б міг подумати?! Несеться, мов на кориді, великий чорний бик зі зламаним рогом і червоною стрічкою на ньому.

— Лянко, тікай! — крикнула я їй у складені рупором долоні. — За тобою бик!

Роксолана оглянулася і полетіла чимдуж до нас.

— Мамцю рідна! Куди ж бігти? — перелякано скрикнула.

— А щоб тобі добре було. Давай на ту вербу, що справа від тебе! — вигукнула Дарка, яка напам’ять знала цю місцину.

Лянка бігла, наче ошпарена. Вона щоразу голосно чортихалася і пищала, коли ззаду голосно форкала і ревіла тварина. У рожевому літньому платтячку вона була схожа на казкову біляву ельфійку, яка немов перелітає через горби і камені на її дорозі. Але бик усе ж наздоганяв, і вже мало не чіпляв за полу грізно закрученим рогом.

— Давай швидше, давай! — підганяли її ми, оцінивши серйозність намірів українського буйвола.

— Ой, не встигне! Ой, не встигне! — шепотіла поруч Лілька, вчепившись холодними пальцями у мою руку.

— Припини, — шикнула на неї Дарка. — Швидше, Лян! — і вже пошепки: — Таки не встигне!

Тоді Дарина, не довго думаючи, пожбурила у бугая річковим каменем, а потім ще і ще. Не звертаючи ніякої уваги на такий прикрий факт, як галькове бомбардування, бик нагнув голову, аби підчепити нашу подругу, але… Дякувати Богу, останньої миті, коли до стовбура залишалося всього два метри, Лянка вхопилася за звисаюче вербове гілля і, як справжня еквілібристка, заскочила на дерево.

Бугай пронісся мимо і зупинився далеко за вербою, ніби нікого і не переслідував. Не зрозумів, що сталося! Спокійно попив води, пофоркав, збриживши воду, і повільно пошкандибав назад. Аж тут раптом Лілька як гукне:

— Ну, як ти там, Лян?

Роксолана і відповісти нічого не встигла. Бик тут же згадав про свої нехитрі наміри і, як військовий Хаммер, попер на нас.

— Полундра-а! — зареготала врятована ельфійка.

— Не ржи, дурепо! Це вже не смішно! — крикнула Дарка і, хапаючи на ходу наші порозкидані речі, скомандувала бігти до хат, що спускалися з пагорба до річки.

Усі дерева залишилися позаду, тож ми з Лількою прислухалися до Дарини Миколаївни.

— Рятуйте! Люде! — пищала Лілька.

— Не ганьбися! — шикнула Дарка.

— Людоньки, заколе! — продовжувала та.

— А, йой! — схопилася за голову якась літня жінка, розігнувши спину на наші крики. — Грицю, Грицю, твій Бєлий за людьми гониссі! Жени, Грицю, чуєш?!

— Га? Що сі стрєсло? — вибіг із сарайчика поруч із городом тієї жінки молодий господар.

І відразу, побачивши напівголих тореадорів жіночої статі, побіг нам навперейми.

— Дівки, ґальопа до Гані на подвір’є. Бо я ’го так не стримаю. Зажену додому тільки.

— А ти, Грицю, недбалий! — кричала Ганя, відсапуючись і відкриваючи нам хвіртку. — А якби той твій бандит їх покалічив! Ай-йяй!

Ми забігли на подвір’я. А Бєлий, форкаючи і ревучи, був загнаний Грицьком додому.

— Злєкла сі Дарцю? — співчутливо запитала жіночка, яка впізнала свою колишню сусідку.

— А то нє? Вже виділа’м себе у шпиталю на ліжку! — з місцевим акцентом відповіла Дарина.

Ми з Лількою розреготалися, як дві дурепи. Бо не стільки перелякалися, скільки нам було смішно. А тут іще Дарка на діалекті залопотіла!

— А ходіть, ходіть до хати! Я вас напою, і пончиками з вишнею у своєму соку почастую, — щиро запросила господиня.

— Ой, та дякуємо, тітко Ганно. Але не треба, — почала відмовлятися подруга.

Однак тітка наполягала, і ми погодилися. До того ж треба було переодягнутися. Не ходити ж по Галичу у купальниках!

— Я залишуся тут, поки Роксолана підніметься до хат. Щоб знала, де нас шукати, — сказала я, зоставшись біля хвіртки.

— Ага, — Дарка кивнула головою, і вони з Лількою пішли до будинку.

Роксу довелося чекати недовго, бо вона якраз підходила.

— Ну, і пригода! — сказала Лянка. — І навіщо я тільки попхалася за вами? Сиділа б собі у Дарчиної мами і вас чекала. Серце до сих пір тріпоче.

— Ой, дівки-дівки, скакали, як ті кози! — крикнув нам зі свого подвір’я Гриць.

— Ага! — підтримав його справжній український парубок на брамі, як з картинки у читанці для молодшої школи. — Там одна з них, та така файна, кричала: «Люде, заколе! Заколе!» А сама пухла зо сміху. Познайомите, дівки, га?!

Ненавиджу таке панібратство і ніколи не підтримую подібні діалоги. Мовчу, посміхаючись з поваги до Даркиного рідного селища.

— А вона вже доросла! — зауважує у відповідь Ляна. — Так що можеш сам у неї запитати.

— То не проблема! Дуже файна баба.

— Не для тебе, Стьопо, — підкреслює господар Белого. — Дівка