Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

— Ну дивись, щоб потім не рознесло. Випадеш з обойми, — підколола її.

— А, — вона недбало махнула рукою. — У мене тепер електорат інший. І габарити тут не завада. Я вже втомилася від ласих поглядів одружених бабіїв. Набридли… Усе одне й те саме: «Ти — просто мрія, а вона — стерво. Тільки розлучитися не можу, бо обдере мене, як липку, та й діти малі. Зачекай трохи, от тоді…» Не хочу більше тих байок! Баста! Я краще сама собі чоловіка виховаю.

— Ух ти! Тож як? — я усміхаюся.

— А дарма шкіришся, Любо! — каже Трип’ята, перехиливши келих майже до дна. — Молодь підросла цікава…

— Ой, зараз лусну. Ти хочеш якомусь слинтяю шмарклі витирати?

— Ага, і за ручку на морозиво поведу, в кіно на останній сеанс сходимо, — підтримала тон, а тоді з відразою кинула убік: — Та є такі, що ще фору дадуть усім цим «гаманцям».

— О-о, — протягнула я. — Не впізнаю тебе, Дарунь. У тебе вже хтось такий є, чи я помиляюся?

— Та нема нікого. Я просто придивляюся. Тепер молодий бой-френд — модно!

— Альфонс, фаворит?!

— Можу собі дозволити, по-перше. А по-друге, нагляну собі кмітливого і перспективного. Так що, поживемо-побачимо…

— Модно! Просто тепер жінок з чоловічим характером повно. Емансіпе, як кажуть французи.

Поруч з такими, як Дарка, мужчинам, мабуть, не надто комфортно. «Активність жінки, — одного разу сказав мені знайомий режисер, — насторожує і навіть відштовхує сильних чоловіків». Адже їм підсвідомо хочеться нас захищати, допомагати вирішувати проблеми, а у даному випадку усі ці хитрощі зайві. Такої самодостатньої дами вони, напевно, побоюються. Я задумалася, а Трип’ята, скориставшись паузою, сказала:

— А ти схудла. Щаслива, аж світишся. Регулярний секс, плюс почуття — найкращий результат.

— Тьху-тьху, — сплюнула я через ліве плече, усміхаючись. — Ще наврочиш.

— Я не заздрю. Майже.

— От бачиш! А він справді такий, — не могла я підібрати слів, — такий у всьому — просто бомба.

— Та ну? — мені здалося, що це було сказано з іронією.

— Як тобі ось ці сережки і перстень від Ґрафф? — похвалилася я.

— Смарагди? — сказала холодно, навіть не оглянувши подарунок.

— З діамантами, — мало не образилася я. — А вдома лежить ще й нашийник.

— Васьці що скажеш? Де взяла? — цікавиться, наче глузує.

— Ой, ти думаєш, він пам’ятає, що я маю? Тих цяцьок — пару кілограмів. Я і половини не ношу.

— То подаруй їх мені: У тебе тепер нових купа буде, — напівжартома.

— Ну, кажи, нарила щось про нього?

Дарка скоса поглянула на мене і подивилася на Ігоря. Ніби з жалем, а може, мені здалося.

— Ласий шматочок твій кавалер. Я його через свої канали прочесала, як ти і просила.

— І що?

— Кажу ж — крупна риба. І мужик дуже пристойний. Неблаговидних зв’язків не має. У нього інше захоплення — бабломанія.

— Невже я його перший гріх? — запитую з усмішкою.

— Розслабся — не перший. З його-то можливостями, — зневажливо кидає.

— А хотілося б, — романтично. — Та я і так не маю на що жалітися. Живу, як у казці.

— В Чорногорію ще тебе не кликав?

— Ні, а що там? — здивовано питаю я.

— П’ятикімнатні апартаменти. Придбав минулого чи позаминулого року, — звівши брови, відповідає.

— Хм, що це у вас в податковій і про таке дані є?

— Та до чого тут податкова?! Я ж сказала, що маю своїх інформаторів.

— Ну, і що вони тобі ще нашептали?

— А тебе що більше цікавить: інтимне життя чи гроші?

— Трип’ята, давай не тягни, розповідай про все по порядку.

— По порядку… Ну, стартанув він на тещине бабло. Пам’ятаєш, як з’явилися фотосалони Кодак, Коніка… І які там черги на проявку стояли?

— Сама туди ходила. Тоді альтернативи не було, — кажу я.

— Так от, це і був її бізнес. Вона підтягнула зятька. А згодом він виріс і перекинув зароблене у пару ресторанчиків, правда, не таких солідних, як цей. А тепер — цей, готель за містом і якесь виробництво планує не то бруківки, не то керамічної плитки. Одним словом, трудоголік.

— Ага, так я і думала! То «Західний замок» теж його. Там я втратила з ним свою цноту, — смішком.

— Ну, цілком підходяще місце. Романтичне, — сказала, струсивши попіл з сигарети. — Підійшов до справи зі знанням.

— З лебедями на озері, — спантеличено додала я.

Дарина усміхнулася лівим кутиком рота.

Мені було так цікаво, ніби я слухала істинну історію виникнення життя на Землі. Хотілося знати все до найменших подробиць, особливо про стосунки з жінками. Щоб зробити умовні позначки для себе, щоб не робити прикрих помилок. «Але хіба ж це реально?!» — закралася підла думка.

— А як у нього з Клеопатрою? — запитую.

«Разом вони виглядають дуже стримано».

— У його жінки — своя ювелірна мережа бутіків, готельчик десь в Криму і взагалі своє життя. А про людське око — щаслива сімейна пара, — продовжує Дарка.

— Чому ж не розлучаться? Якщо пройшла любов…

— А таких сімей — дев’яносто відсотків! — усміхається. — Звичка. Діти. Усе спільне. А ці ще й живуть дуже по-європейськи — вільно. Ніхто нікому не дорікає. Зачєм воду мутіть?

— Так, тепер я розумію, чому він зі мною всюди абсолютно спокійно почувався. Навіть у своєму готелі та й тут, у ресторані. М-да, святих немає, — я трохи засмутилася, згадавши і про Марчея.

— Був би святий, ти би зараз тут не сиділа, — виголосила Дарина.

— Боже мій! Я ж зі своїми лямурами зовсім забула про Роксолану, — схопилася я за голову. — Треба з нею негайно здзвонитися.

— Не шукай трубку, — сказала Дарка, коли я почала копирсатися у своїй вітонівській сумці. — Вона поїхала з Рішардом у Краків. Здається, за тканинами для свого проекту.

Я вражена такою новиною.

— Ой, все розв’язалося?

Офіціант приносить нам пахлаву і чай з гірських трав.

— Дєтєктів! —