Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

Моя душа рвалася на частки від глибокої образи і болю. Усе, що сталося, було настільки низьким і брутальним, що хотілося якомога швидше забути цю гидоту і змити з себе той шмір. Додому зараз не можна — я в жахливому стані. А про це домашнім не варто знати. У «Євробуді» є душова. Туди!

Кінець гламуру

Затуманено намотуючи кілометри на спідометрі, я все ж опинилася біля офісу «Євробуду», що на Сахарова. Було вже близько дев’ятої вечора. О такій порі там вже нікого немає.

«Трохи охолону. Змию зі себе глибоке потрясіння і посиджу-помислю на своєму старому робочому місці. Може, попустить», — сподівається киплячий мозок.

Два здоровенних бугаї з охорони дивилися телевізор. Ключі не дали. Пояснили, що Василь Васильович ще працює у своєму кабінеті. Я була така пригнічена і розпотрошена, що навіть не зауважила його авто під офісом. У мене не було бажання когось бачити. Хотіла піти, коли почула про нього, але вже не могла.

Піднялася сходами на третій поверх, де були кабінети начальства. А ось і мій. На дверях висить: «Бухгалтерія». Як давно це було! Ніби з чужого життя.

Прислухаюся: чую сміх і розмову. Говорять жінка і чоловік. Мій чоловік! Судомно пригадуються слова «Триклятої» Дарки: «На Василя зверни увагу і на Оксану», «Хай тебе голова за інше болить». Ну, ні! Може, досить мені цих новин на сьогодні?!

Пульс бухає у горлі, віддає у скроні. Але підступна жіноча цікавість примушує ступати нечутно, підкрадаючись, як злодій. «Так ось чому він допізна затримується на роботі! Через неї це все зі мною сталося».

Сама не знаю як, але в останню мить розвертаюся і дзвінко біжу сходами униз. Не хочу бачити цього на власні очі. Мені і так нестерпно боляче! Чую, як хтось біжить услід за мною.

— Любове Андріївно! — гукає Оксана.

«Ну, от все і відкрилося!» Я не в стані витримати ще й цей удар. Лечу, а мені заливають очі сльози розпачу і жалю. Жалю до самої себе, бо тепер нема кому мене пожаліти. Хіба оцій рясній теплій зливі, яка топить усе довкола.

Біля самого авто мене наздоганяє Василь. Видко, спустився ліфтом.

— Любцю, Любцю, стій! Та що з тобою? Чому ти ридаєш? — питає стурбовано.

— Йди геть! Не хочу тебе знати! — відштовхую його з усієї сили. — Краще б я була вдовою!

— Дурненька, ти все не так зрозуміла, — сміється. — Ходімо, я тобі усе поясню.

Замусолена, відома фраза.

— Все брехня! — намагаюся сісти в автомобіль.

— Ти що?! Я тебе у такому стані нікуди не відпущу.

Вириває ключі. Витягає мене. Я пручаюся, ридаю і проклинаю їх усіх. Прибігає охорона…

Моя істерика припинилася після теплої чашки чаю з молоком. Полковник приготував сам.

— Ну, що ти там собі навигадувала?! — заспокоює, присівши навпочіпки поруч.

Я мовчу. Обводжу поглядом більш ніж скромне їдло на столі: недоїдена піца, готові салатики і чай з фруктовими тістечками. Хіба так можна з коханкою? Я ніколи не підозрювала полковника у скупості. «Так їй і треба! Нема чого сімейні гроші розтринькувати».

Оксана сидить з нахабно невинними очима. Щось знайоме зачіпає мене у її погляді.

— Любцю, я усе збирався з тобою поговорити. Тільки не знав, як ти поставишся до цього, — почав нарешті. — Відразу хочу тебе попередити, щоб ти не хвилювалася… Ми вже з Сяньою все обговорили. У нашому з тобою житті це нічого не змінить.

— З ким? З Сяньою? — перекривляю від обурення.

— Ну, Оксана — моя донька, — стиха.

Німа сцена. «На рахунку немає грошей». Радіти чи шаліти? Мій мозок активізується. Бреше? Напевно, ні. За роками усе співпадає. Так, тоді він жив у громадянському шлюбі з тією, як же її…

— А… — озвучуються мої думки.

— Мама вийшла заміж в Італії, — відповідає на німе запитання дівчина. — Я не захотіла туди їхати. Тут навчаюся.

— А ти, значить, до багатенького татуся. Хитромудро, — я ще у шоковому стані: що думаю, те й ляпаю.

— Любо, не треба все зводити до грошей.

Почуваюся на п’ятдесят років старшою. Цілковита руїна. Хочу заснути і прокинутися півроку тому!

— А йдіть ви всі на фіг. І робіть, що хочете! — кидаю їм вже у дверях офісу.

Якраз скінчилася злива.

Остання звістка привела мене до тями. Інцидент з Трип’ятою враз опинився на другому місці. «Нам тепер доведеться усе ділити?!»

Здоровий глузд узяв своє. І я півночі мордувала Василя запитаннями про плани і сподівання його новонародженої двадцятирічної доньки. Жах якийсь! Майже моя ровесниця. Якщо врахувати, що я виглядаю на двадцять п’ять.

Поснули під ранок. Зі снодійним. Злі і стомлені суперечками.

Наступного дня я прокинулася аж в обід. Мучив головний і душевний біль. Виявилося, що я все ж не така куленепробивна, як думала про себе раніше. Мені необхідно було з кимсь поговорити. З тим, хто теж відчував такий же розпач і безпорадність.

Під вечір, коли спала справжня південна спека, я здзвонилася з Роксоланою. Ми домовилися, що я заїду за нею до Даліли на Голоско, де та мала майстерню.

Лянка, як страус, занурила голову в купу ватманів і не відразу зауважила мене у маленькому швейному цеху.

— Ой, вибач, Любо. Вже закінчую, — піднявши погляд, сказала.

— Привіт! — посміхнулася мені перефарбована на білявку жагуча брюнетка, на мить відірвавшись від Лянчиних ескізів.

Уже в машині, по дорозі «В альтанку» у Брюховичах, де ми вирішили випити кави і побалакати, я здивовано запитала:

— Чому ти вибрала для реалізації свого проекту цю завиду?!

— Вона все ж таки моя подруга, Люб! Хай і не «най-най», але в темі. Розуміє усе з півслова. Іноді навіть щось підказує. Готувати колекцію у неї — оптимальний варіант. А щодо заздрості — то це не завада. Підштовхує до конструктиву, до розвитку.

— Не факт. Частіше якраз навпаки.

— Все буде нормально. Не турбуйся, — усміхається.

— Маю гіркий досвід! — саркастично кидаю.

На трасі майже не було машин, дорога тут тьху-тьху, щоб не наврочити, і я додала ходу. Обігнала парочку автівок.

— Зупини, будь ласка, — раптом попрохала зблідла Рокса.

— Що таке? Тобі зле? — стривожено.

Вона відчинила