Dolce Vita, або Кінець гламуру - Ніка Нікалео

«Сокирою в чоло! Як вона мене?!» Мені болісно стисло у грудях. Я була шокована її узагальненням. Але ж і у мене були аргументи.

— Лянко, ти не знаєш, що таке скрута. Коли немає ані копійки у кишені, коли ти мерзнеш від недоїдання. Тому і починаєш думати, як вийти з цього стану і більше ніколи до цього не повернутися. Шукаєш найпростіші шляхи до виходу.

Пауза. Вона справді не переживала такого. Студентський гуртожиток для неї існував лише в кіно.

— Знаєш, чому я не захотіла залишитися в Канаді? — несподівано запитала Рокса. — Там, за океаном, я не відчувала своєї душі. Усі розмови навколишніх зводилися до однієї теми: доляр і хто скільки заробляє. Кожного, хто кудись приходить вперше, оцінювали лише за розміром його гаманця. Гидко! Розумієш?

— А хіба у нас інакше? Те ж саме! — безапеляційно.

— Ні! Я так не думаю. Тут шануються сімейні традиції, а не культивується масове збайдужіння до батьків, дітей.

— Це поки що. А з часом…

— Ні, не так! Наша культура має надзвичайно глибоке коріння. І навіть якщо нас зрубати до пенька, ми все одно відродимося, — переконана у своїй правоті, сказала Лянка. — Матерія вторинна. Тому не можна бездумно іти на повідку у своїх емоцій і бажань. Треба прислухатися до свого внутрішнього «я», звернути нарешті увагу на свою духовність, усвідомити відповідальність перед тими, хто поруч, а це несумісне з приземленими, власницькими інстинктами. Найголовніше за сім’ю у житті може бути тільки сім’я! А над нею лише Господь.

— Не знаю, мені здається, що інститут сім’ї уже давно себе вичерпав. Скоро він зникне як анахронізм, — вивергала я ідеї, до яких додумалася в останні безсонні ночі.

— Цікаво. А що ж тоді буде? — запитала зі скепсисом.

— Якісь соціальні установи, де будуть виховувати дітей відповідно до їх здібностей, а не так, як би хотілося їх батькам. А батьки будуть мати можливість займатися кожен собою. Робити щось корисне.

— Хм, — усміхнулася Рокса.

«Мабуть, подумала, що корисного зробила у житті я, — заворушилося моє сумління. — А й справді, що я зробила?!»

— Раніше я чомусь не замислювалася над таким, а тепер… Мені здається, що то було якесь безумство.

— «У кожному божевіллі є дрібка здорового глузду», — писав Ніцше, — підсумувала Лянка. — Хапайся за неї. Піди до церкви, помолися, покайся, якщо зможеш зробити це щиро, і стане легше. Це я тобі точно кажу. Вибач усім, хто, на твою думку, тебе образив. Відпусти свої ревнощі і гнів.

— Ти мені теж пробачила за Аліску? — питаю зі справжньою провиною у серці.

— Любо, неможливо купити те, що не продається, — відповіла лише за якусь мить, усміхаючись. — Я майже одразу перестала на вас ображатися. Тебе знала, а Аліса… Люди з часом змінюються, і за стільки років й поготів. Але чи то життя на Заході, чи то просто життя трансформує свідомість людини. Якщо ти вважаєш, що кохання і дружбу можна купити за гроші, то купуй! Матимеш відповідь згодом. А я іду до храму, коли мені дуже тяжко. У церкві панує піднесена атмосфера, світла, тиха, доброзичлива. І це дуже допомагає: дає заспокоєння. Умиротворяє душу.

— А я вже й не пам’ятаю, як це робиться. Сто років до храму не заглядала. Що мені там робити…

— Піди-піди, не пожалкуєш, — вагомо додала. — Бачу — з подругами число п’ятнадцять якесь магічне. Аліска — мені, а Дарка — тобі. Ось класичний варіант: за добро — добром, а за зло — у стократ.

Я пила воду, що приніс офіціант, і думала, чому вважала Роксу химерною. Тому що вона єдина серед моїх знайомих і друзів ніколи не ставила гроші за самоціль? Так. Тому що тільки вона одна не захотіла жити із забезпеченими батьками за кордоном? Так. Тому що Лянка завжди цінувала у людях їх особисті якості, а не зовнішній антураж? Так. І ще багато-багато інших «так». «Але ж у неї є практично все! Тому вона і може дозволити собі захоплюватися нематеріальними благами. Хоча, з іншого боку, таких, у кого є все, — маса, але від того вони не стають кращими».

Сонце червоніло за заході, зафарбовуючи усе довкола. Вечоріло…

— Гірка-я, гірка-я, гірка-я вода…

Ми оглянулися. Позаду нас, на великій терасі «В альтанці» справляла ювілей якась літня сімейна пара у тісному колі друзів, своїх дітей і маленьких онуків. Тихо, спокійно, дуже по-домашньому: без гучної музики і пишно оздобленого приміщення. Над столом висіла викладена з кольорових кульок цифра СОРОК! Стереосистема крутила вальс, і Він з трепетом підтримував Її у танці. Вона тепло посміхалася, дивлячись Йому просто у вічі. На ній — елегантний білий костюм. Ніякого блиску діамантів, золота… Тільки шлюбні каблучки і пронизана любов’ю атмосфера між ними.

Щось таки я не помітила у своєму житті, повз щось проскочила…

Совість

Думки точили мозок, наче шашіль деревину. Мені здавалося, що я навіть чую хруст. Тріщали і розліталися на дрібні невидимі оку друзки переконання і цинічне ставлення до життя. Чи потрібні людині такі глибинні потрясіння, аби здійснити переоцінку цінностей? Не знаю. Але мені, схоже, потрібні. Саме такий одномоментний вибух у всіх напрямах примусив задуматися і розблокувати запроторену у золоту клітку душу… Мене збили з курсу, наче воєнний літак ракетою. І тепер я падала, залишаючи по собі довгий чорний слід на небі свого життя.

При в’їзді у Конопницю побачила Василя. Поруч з ним у машині сидів Орестик. Він учора повернувся із Галича.

— Хлопці, ви куди зібралися, мене не попередивши? — запитую крізь опущене скло.

— Мамо, мамо, тато сьогодні показував мені, якою шаблею користувалися запорізькі козаки! — із захопленням повідомляє син. — Вона така здоровенна!

— Ми були у музей зброї, люба. Мусив його переконати, що треба займатися спортом. Інакше як?! Що за воїн — захисник матерів і дітей з нього? — жартома і підморгуючи мені, запитує чоловік.

Пригадую той півтораметровий, важезний, та просто непідйомний, як на сучасного дженджика, меч.

— Ну, добре-добре! А зараз, на ніч, де вас несе, хлопці?

— А он там, у напрямку Городка, бачиш, яка чудасія над небокраєм висить?! — чоловік показує мені рукою в небо. — Одинадцять якихось незрозуміло яскравих точок!

— Мамо,