За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Бальна зала була неймовірна. Висотою в два поверхи, зі стелі звисали золоті витіюваті люстри з безліччю свічок. Стіни розмальовані відомими талановитими художниками. На вікнах вітражі. Відполірована до блиску підлога. А ще сотні людей у прекрасних різнокольорових сукнях та костюмах.

Ессі саме в цій залі всього кілька разів була, бо зазвичай дітей залишають прислузі, аби дорослі могли як слід розважитись. Але кожен раз, що їй доводилось тут знаходитись, був як вперше. Її вражала краса цієї зали – просто шедевр, створений руками вправних архітекторів. Також вона любила бали за прекрасні яскраві вбрання людей, хоч та краса лише ззовні, а всередині у більшості тьма.

Родина Семілі спускалась величними сходами вниз. Тут не було церемоніймейстера, який би оголосив їх імена на всю залу. Тут усі бажали сховатись за своїми масками.

Вони проходили вглиб зали, пробираючись до столику з келихами ігристого вина. Взявши по келиху вони підійшли ближче до стіни. Жінки й чоловіки тут позбивались у окремі купки і пліткували, іноді стріляючи грайливими поглядами в одне одного, або ж проводжаючи поглядами тих, хто проходив повз, як от Ессі. Від її вигляду затамовували подих, а сукня була просто шикарною: пишна, довга, біла із золотими вставками, з широкими довгими рукавами. Висока зачіска відкриває лебедину шийку із дорогим кольє. Дівчина не була найгарнішою тут, але багатьом чоловікам змогла поскручувати шиї.

Раптом до Ессі підійшов якийсь чоловік у масці. Вродливий. Він стояв і посміхався, чекав реакції. Ессі різко кинулась у його обійми.

– Ості, яка я рада, що ти тут! – пропищала вона на вухо юнакові.

– Тихіше, ще задушиш! Я теж радий вас бачити! – хлопець скосив погляд на Мар’єн, яка засяяла, як те сонечко. Він і її обійняв. – Я вас випадково помітив, коли ви сходами йшли. Ледь потім знайшов! Ходімо, моя мати теж тут.

Вони пройшли трохи далі, де стояла та яскрава жіночка, що тепло зустрічала їх у Бартурі. Леді Хельма тут була, як риба у воді, адже такі бали – її стихія. Вона не знала куди раптом подівся її син, а тому коли вона побачила двох панянок, яких і за масками одразу впізнала, то кинулась їх душити обіймами обох одразу. А також заціловувала їх щічки.

– Любі мої, яка ж я рада вас знову зустріти!!! – пищала жінка і раділа мов дитина.

– Ми теж неймовірно раді! – усміхнулась віконтеса.

– Як ти, моя люба? Сподіваюсь усе добре? Ості розповідав, що сталось у дорозі. Я думала з розуму зійду, коли прийшов той лист з проханням про допомогу і син поїхав тебе шукати! Я така рада, що він зміг це зробити! Це боги вказали йому шлях!

– Усе гаразд, Хельмо. Я теж йому дуже вдячна, – це був хороший час, аби познайомити її з «мамою»: – Хельмо, я хочу вас познайомити із леді Оліс Семілі та її сином лордом Рендаром Ландраґом.

Вони офіційно привітали одне одного, зробивши поклони та реверанси, і Хельма на радощах захопила Оліс у свій полон нескінченних розмов. Молодь, як завжди, залишилась наодинці.

– Може потанцюємо? – запитав Ості. Ніхто не був проти, якраз почалась нова пісня і люди почали збиратись посеред зали. Чудово, що танець був у групах по чотири людини, тому вони могли собі гомоніти не розбиваючи групи.

– Я не очікувала вас тут побачити – ви ж ніби сюди ніколи не приходили, – примітила Ессі. Так, вони тут ніколи не були, хоча генерала та його сім’ю завжди запрошували, тому було дивно зустріти їх тут.

– Так, маю деякі справи. Мама була від цього в захваті, та і я сподівався, що зможу вас знову побачити, – саме зараз йому випав шанс торкнутись руки Мар’єн, вони закохано посміхнулись. Це не сховалось від ока Ессі, на її обличчі заграла розуміюча посмішка.

– Ості, пам’ятаєш нашу розмову? Ти виконав обіцянку? – не вдаючись в деталі запитала віконтеса, але хлопець усе зрозумів.

– А як інакше? Батько все влаштує.

– Чудово! Дякую! – хотіла кинутись в обійми хлопцю, але стрималась, адже треба ще танець завершити.

Через кілька хвилин музика та люди спинились і залом прокотилась хвиля оплесків. Одразу ж почався інший танець. Ессі зрозуміла, що зараз чудова мить, аби залишити голубків на одинці.

– Давайте ще танець! Рендаре, запросиш мене? – Ессі підморгнула Ості.

– Звичайно. Міледі… – вклонився їй юнак, ніжно взяв її ручку у свою і повів у танець.

Коханці так і залишились стояти в ступорі.

– То вона знає? – здивовано подивився Ості на свою кохану чорнявку.

– Сама здогадалась. Ми погано грали свої ролі.

– Тоді чудово! Не хочеться щось від неї приховувати, – усміхнувся юнак і теж закружляв її у танці.

Ессі дивилась на Рендара і не могла досі дечого збагнути.

– Що відбувається? – не стримала потік допитливості.

– Ти про що?  – нахмурився юнак, нічого не зрозумівши.

– Про тебе. Чого ти раптом так змінився? Я б ніколи не подумала, що ти погодишся на танець зі мною. Про інше взагалі мовчу!

– Це що, погано?

– Зовсім ні! Я рада, що ми поладнали. Просто це трохи дивно та неочікувано.

– Тоді до чого ці питання? – почав нервувати юнак.