За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

А ще до неї наважився навідатись Рендар. Пом’ятий з похмілля та безсонної ночі.

– Мамо, – тихо зайшов він у кімнату. Нижня губа жінки почала жалібно тремтіти, а очі набрались слізьми, коли вона побачила його. Він підлетів до неї, упав на коліна перед ліжком і взяв її холодні руки у свої.

– Мамо, пробач мені, – його голос і тіло тремтіли, він цілував її руки і заливав їх гарячими слізьми. Він не смів навіть дивитись їй у очі. – Я був не в собі, коли сказав ті слова… Я одразу пожалкував про це… Прошу повір мені, мамо… Ти моя найрідніша людина в цілому світі! Я тебе дуже люблю, лише пробач мені… Прошу… Я дурний, я знаю, але я не можу жити з думкою про те, що зміг завдати тобі такого болю!..

Він щось ще бурмотів. Його слова було важко розібрати через його ридання, але материне серце все зрозуміло. Вона впала на коліна поруч із сином і міцно його обійняла.

– Це ти мене пробач, синку… Я жахлива матір!.. Я знаю, що мені нема прощення за те, як я про тебе забула! Але я… все ще… сподіваюсь… – вона вже просто не могла говорити, бо сльози їй скували горло. Вона ледь могла хапати повітря ротом.

Цілувала свого сина, обіймала, пригортала до серця, як у ті давні добрі часи. Ніби він досі був її маленьким синочком, а не дорослим чоловіком. Та і він зараз саме так і почувався.

Він встиг забути як це.

І, аби більше такого не трапилось, хлопець вирішив змінитись. Це буде не легко, але заради матері він піде на все.

***

Йшов день за днем. Рендар вирішив почати з малого – перестати ходити в паб. То було важко, але він намагався чимось його замінити і почав вечорами сидіти разом з дівчатами і слухати, як його мати читає якийсь пригодницький роман. Спочатку він боявся цих вечорів, бо думав вони там якісь дурниці про кохання читають, але склалось все просто чудово.

Дівчата ж у свою чергу не розуміли, що ж таке сталось, що хлопець тепер не гидує їх компанією. Вони думали, він так через маленьке нездужання матері почав більше з нею часу проводити, думали, що він просто переживає, бо вони його перестріли всього червоного і в сльозах, коли він з її кімнати виходив.

Ессі ж була рада зміні його поведінки, бо сподівалась, що тепер вони поладнають. Та і сам Рендар почав розуміти, що дівчата ж нормальні. Вони добрі і веселі, розумні, то чому б з ними не почати заново? Не почати дружити? Не стати нарешті сім’єю?

Він вчився разом з ними і зазвичай тікав десь на перервах, а тепер почав підходити і спілкуватись. Спочатку на теми занять, а потім і на інші. У них навіть було кілька спільних прогулянок на конях. Вони туди й Оліс витягли, яка боїться коней після того, як її колись скинув і ледь не затоптав один норовливий жеребець. Але вона сіла із сином, якому повністю довіряла, тому страху цього разу майже не було.

Мозок Ессі просто вибухав від таких різких змін. Мар’єн навіть не намагалась якось це пояснити і просто змирилась з ними. А Оліс хотілось плакати тепер від щастя, адже всі її діти ладнають. Для неї, як для матері, це було надзвичайно важливо. А ще їй подобалось нарешті проводити час із сином.

Тепер вечорами читала не леді Оліс, а сам Рендар. Він мав такий же приємний голос, що і його мати. Взагалі був її копією, лише своїми ревнощами пішов в батька.