Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський
— А яка матеріальна винагорода?
— Ну... Дисертації захищаються майже щодня... Люди в нас не меркантильні, як на Заході... Перепадають крихти з кожного дисертабельного столу... Одне слово, заробляю як ординарний професор... Відповідно званню...
— Чи не забагато?
— Що ви! Одна респектабельність — це дистрофія портмоне. Смокінг, масаж, пластрон, теніс, штиблети, діловий коктейль — то грубі гроші. А перебої з замшею? Потім — підвищення кваліфікації. Наука пре, як на буфет, а в мене, знаєте, сім класів і вчився, так би мовити, факультативно — по допрах... Збираю бібліотеку — «Цікава фізика», «Цікава хімія», «Цікава математика», «Цікава лінгвістика», «Кібернетичний словник», твори Бред-бері, Лема, Азімова, наукові анекдоти, а вчені дорого жартують, особливо фізики...
— Свириде Томасовичу! — прибіг новонароджений кандидат.— Кортеж прибув. Біля під’їзду на вас чекає «Чайка»...
— Один момент, мій юний друже, преса варта того...
— Слухайте,—нахилився я до колобка,—але ж банкети давно відмінили!
— В тому й річ,— зашепотів Коловорот,— тим в більшій я ціні. Тихі заміські ресторанчики, пікніки на вцілілих оазисах навколишнього середовища... Ву ком-прене?
— Йєс!
— Але знаєте...— в очах білогривого містифікатора засвітилися тривожні вогники. Він припав до мого вуха: — Знаєте, мабуть, ця лафа скоро скінчиться... У мене таке враження, що кандидатів наук уже більше, ніж самої науки...
— Вн перебільшуєте, професоре! — вигукнув я цілком щиро.
Ще б пак! Адже попереду на мене чекав захист власної дисертації!
КОМІСІЯСтав мов укопаний.
Гак, увігнаний між блоками, намертво присобачив табличку:
ДІМ ВЗІРЦЕВОГО ПОБУТУ.
Задер голову. Шістнадцять поверхів! І всі без родимих плям. Гамузом чкурнули у післязавтра.
Замерехтіли образи: м’яке світло торшера; піжама сипле харч у телевізор, переобладнаний на акваріум; туніка спринцює щілини хлорофосом; мундирчики з математичним нахилом, мерсікаючи, вкладаються спати; виникають сусіди у повстяних капцях; квіти, чай по-англійському, благолєпіє; починається вечір забутої поезії; піанісімо звучить ранній Ющенко...
Та з усієї голографії переді мною матеріалізувався рожевощокий суб’єкт середнього пенсійного віку. Репрезентувався:
— Член комісії.
— Якої?
— Побутової боротьби.
— Але ж дім взірцевий!
— А рецидиви? — шепнув він.
— Мають місце? — нахилився я.
— Дуже! — роззирнувся член.
— А який постулат комісії?
— Щоб мертва тиша!
— Комісія пенсійна?
— Звідки ви знаєте?!
— Наші пенсіонери — наймолодші у світі! — пояснив я.— Плем’я нерозтрачених сил!
Рожевощокий запишався.
— Один не пенсіонер,—повідомив—Голова комісії.
— А йому нащо? — здивувався я — Робити нічого?
— Скажете! Університетський доцент!
— І бореться?
— Як звір! Дружина від нього втекла...
— А привід?
— Без приводу. Руб у день видавав. І лекції на ній апробовував.
— Садист?
— Скажете! Він логік і психолог!
— А не шизик і псих?
— А ти що за один? — розсердився член.
— Не тикати! — наїжачився я.—Інспектор стіннівок!
— Невже? — зрадів рожевощокий.— Прошу до нашого сатиричного вікна!
— Сатира? У взірцевому домі?
— Випікаємо останніх!
З вікна сатири обпекла моє серце сучасна Мавка. Під фотопортретом червоніли літери: «...овська М. М. з квартири № 108 о другій годині ночі пила шампанське у товаристві мужчин! Ганьба!»
— А як дізналися? — поцікавився я.
— У неї бокова квартира. На закругленні можна зазирнути у вікно з сьомого поверху...
— Але ж деталі! Шампанське, мужчини! І все глупої ночі!
— У голови телескоп... Він якраз на сьомому... Заліз на шифоньєр... Навів трубу... Як побачив, бабахнувся з шифоньєра... Сьомий день бюлетенить... На копчик приземлився...
— А телескоп?
— На друзки!
Мені полегшало. Задивився на сьомий. На бокові вікна.
— Не вийде! — потер руки рожевощокий.—У неї знову мужчини. Делегація!
— А вона?..
— Актриса!—зітхнув член.—Лауреатка. От і їздять, порушують...
Повз нас прослизнув до парадного вельветовий індивід.
— Вітатися треба, Електроне Івановичу! — зупинив його рожевощокий.
— Здрасть...
— А чому не на службі?
— Відгул! — буркнув вельвет.
— А телефончик у канцелярії не змінився? Подзвонимо — перевіримо...
— Дзвоніть! — гахнув дверима вельвет.
— Ображається...— констатував член.
— Теж рецидивіст? — запитав я.
— Кібернетик. Співали в нього після двадцяти трьох нуль-нуль...
— Кричали?
— Спати треба! А раз співали, значить...
— Випивали! — рубонув я.
— От-от! А ще кібернетик! Робота зліпив: «око — рука».
— То є від чого співати!
— Доспівається! А як у програму дихне?
— Чию?
— Робота!
— Чим?
— Перегаром!
— То що?
— І наробить той робот! «Око — рука»: око косе, а в руці чекушка. Ми подзвонили...
— Куди?
— В інститутську канцелярію.
— Ну?
— Вислухали і послали.
— Може, робот? У них є говорящі.
— Навряд... Щоб робот у такого бога гнув? Далеко науці до цього!
— Нелегко вам!
— І не кажіть! Діти стрибають, роялі бренькають, телевізори голосять, гості регочуть... Зажиріли!
— А комісія здорова?
— Аякже! Сміттєвоз якось у дворі на ніч лишили, то ми його перекинули. ЗІЛ!
— Я в моральному плані..,
— Глибоко між нами?
— Ще глибше!
— Двоє зірвалися... Пенсіонери-початківці.
— Міні підвели?
— Іменини. Ми їх на сектор іменин кинули. Щоб без галасу гуляли. А їх за стіл запрошували...
— Амба! Хто ж об одинадцятій у нас не за столом? Хіба ті, хто вже під столом...
— На інструктаж з піснею приходили...
— З якою?
Член знову роззирнувся і тенорком повідав:
Писали хлопці, писали хлопці
До Риму,
Чи можна сватать, чи можна сватать
Марину.
А Рим одвітив, а Рим одвітнв,
Чом би й нє?
Марина гарна, Марина файна
До спаннє...
— Крім Риму все морально,— зазначив я.— Профорієнтація.
— Все одно вичистили! — сказав член.
— А дальша доля штрейкбрехерів?
— Живуть поза комісією. Як усі.
Тут рожевощокий зіщулився. До нас наближався легконогий старий у кітелі без погонів.
— Найзловредніший фуліган на пенсії,— шепнув член.— Льотчик-випробувач...
— Фізкульт-привіт, комісія! — привітався на ходу крилатий пенсіонер.— В будинку стіни сипляться, а ти винюхуєш, де борщ варять? Штангою займися або ядром...
— Завжди так! — поскаржився рожевощокий.— І листи пише, щоб пенсію чоловікам з шістдесяти п’яти років давали...
— Нікак і нікогда! — скрикнув я.
— І нізащо! — підтримав член.
— Нізащо не дав би пенсію вашій комісії в шістдесят п’ять років, у сімдесят —як мінімум!—закінчив я і подався геть.
— Фуліган! — бабахнуло вслід.— От взнаємо, взнаємо,