Інтерв’ю з колоритним дідом - Андрій Степанович Крижанівський

— Що-що?

— Джинси! Техаські штани з мідними клепками!

— Щось із клепками у вас не той... Я ж просив без художнього домислу! — розхвилювався голова.— Звичайнісінькі штани у діда, ватяні!

— Погано знаєте людей! — гарячкував я.— Може, й бороди у діда Павла нема?

— А нема! Таки нема! Зроду не було! — загомоніли провожать

— Товариші! — засіпався я.—Облиште недоречні жарти. Ваш дід навіть вірші пише, а ви...

— Та стривайте! — втрутився голова.— Техаські штани, борода, вірші... Про свинарку Варку?

— Про доярку Дарку!

— Ой, щоб мене грім побив! Ой, гвалт! Та ви ж надибали в курені оте бородате ледащо, яке в діда Павла щоранку кавунами похмеляється! Воно десь на поета вчиться. А у нас життя вивчає. По чайних...

— Ря-туй-те! — заголосив я.

— Без паніки! — голова втримав мене на підніжці.— Клуб наш розпишіть — п’ять мільйонів старими поклали, самодіяльність намалюйте — у Болгарію їздила, їй-бо!

— Зупиніть експрес! — волав я.— Уб’ю лжедіда!

— Та грець із ним! —умовляв голова.— Тримайте краще оце для підтримки духу...

І він тицьнув мені на ходу... пляшку мускатного шампанського! Заткнуту кукурудзяним качаном.

Як на мене, процедура дисертаційного захисту —не таке вже стихійне лихо.

Зачувши боягузливий голос дисертанта: «Вельмишановний голово... Вельмишановні члени Вченої ради...» — я одразу поринаю в тихий сон, вельми доречний перед банкетним фіналом.

Так було і цього разу. Прокинувся я вчасно — аудиторія пожвавилася.

На трибуні сяяв вставними щелепами білогривий колобок.

— ...приєднуюся до думки моїх високознаних колег,— доспівував він.— Дисертант, безперечно, вніс... Сподіваюсь — ніхто не кине чорний шар в молодість, яка пробиває... Фініта ля комедія, тобто пропоную скінчити дебати!

І під грім оплесків колобок скотився з трибуни, вітаючи присутніх зчепленими над головою руками.'

Його обличчя видалося мені знайомим.

— Що за один? — пошепки спитав я у дами науково-фантастичного вигляду.

— Як? Ви не знаєте? Професор Свирид Коловорот з Координаційного центру! Улюбленець аспірантських мас, ліберал, душка!

Оголосили голосування: одноголосно!

Новоспечений кандидат, блідий, як мрець, і весь у квітах поплив до виходу. І тут я нарешті пригадав...

Років з п’ять тому мені довелося висвітлювати судовий процес, окрасою якого (на лаві підсудних) був інтелігентний шулер за кличкою Доцент. Вибачаюся, нині вже професор — оцей Свирид Коловорот, який щойно вітійствував на дисертаційній трибуні! Чіпка репортерська пам’ять не могла мене зрадити...

Не чуючи біди, люмпен-науковець весело базікав у колі професури та великої рідні аспіранта...

— Громадянине Доцент! — покликав я.

— Професор! Професор! — затюкали мене присутні.

Колобок крутнувся в мій бік. Чіпка шахрайська пам’ять не могла його зрадити...

— О! Прошу пардону! — знайшовся він.— Інтерв’ю великій пресі...— і поволік мене в темний куток.

— Поздоровляю з черговим званням,— кинув я двозначний комплімент.

— Ви поводитеся некоректно,— обірвав Коловорот.— Минулому — амба! Зав’язав! Повністю віддався науці.

— Спалах альтруїзму, прикритий професорською мантією?

— Під монастир не підведете? — озирнувся навсебіч колобок.

— Сподіваюся на щиру сповідь...

— Добро! Для вас розколюсь! У науку я увійшов чесним банкетним шляхом. Після курорту, тобто відсидки, шастав якось під ресторацією. І от спостерігаю мерзенну картину: нетесаний швейцар виставляє з вестибюля інтелігентну жертву при золотому пенсне і тугенькому крокодилячому саквояжі. Я — при метелику і манжетах — по-джентльменському поспішаю на поміч. Згоряючи від сорому, очкарик переповідає на інтимі, що в портфелі у нього — горілка, а в ресторані — кореші, молоді вчені з Нобелівським майбутнім, давляться нарзаном. Один з них захистив дисертацію, але ресторанні націнки знівелювали тріумф. Коротше, провів я саквояж вкупі з очкариком чорним ходом і за столом мене стріли, як рідного...

Того вечора я вперше відчув, що таке справжнє життя. Вчені при застоллі — довірливі, відкриті й пустотливі, як діти, і в той же час по-справжньому великі у своїх неосяжних задумах і проектах.

За що ми тільки не пили! За фазотрон і сінестрол, за АСУ і азу, за біоніку та іоніку, за гравітацію й компіляцію, за центрифуги і фуги Баха, за бар і барокамеру, за інтеграцію, за комп’ютери третього покоління, їхніх пращурів і просто за баб-с! Ніде наука не розсуває так свої гігантські обрії, як у стані забухону...

Новоспечений кандидат пив зі мною брудершафт і кричав: «Зізнайтеся, колего, ви наш, я бачив вас у Новосибірському академмістечку!» І тут мене пойняла гординя, смикнув, зізнаюсь, лишнє, і я поніс якусь беліберду щодо свого професорського сану і Координаційного центру...

«Гіп-гіп-ура, професора! — скандували наївні технократи.—- Пріть завтра до нас, захищається Васька — збацав потрясну дисерташку!»

— І ви наважилися...

— Так, я осягнув всю ницість свого минулого і пішов ва-банк у чисті обійми науки!

— Але ж професорство...

— О, з цим не було жодних складностей! Записався до бібліотеки Академії наук, одержав ксиву, слово «бібліотека» витравив, «Академія наук» лишилася, вписав звання і одноголосно скріпив його печаткою, вирізьбленою мною ж на сирій картоплині...

— А Координаційний центр?

— Ет! Чи мало міфічних установ? Координаційних центрів нині стільки, що ніякій координації вони не підлягають! Тек-с! — продовжую — тоді у Васька, це для мене він Васько, а для інших давно Василь Васильович — член-кор, розв’язав якусь паскудно-вічну теорему,—так от у Васька я перевершив сам себе в організації спиртної контрабанди, спічах і панегіриках. Перезнайомився з масою корифеїв науки і від науки. Впіймав на гарячому (деволяй) офіціантку, яка обрахувала нас на червінець сімнадцять копійок,— і зажив відтоді слави математика класичної школи. До речі, врятований червінець став моїм першим науковим гонораром.

І пішло... В банкетній справі я швидко висунувся на передній край науки. Запрошень — море. Тричі виїздив на захист дисертацій до Томська, Махачкали та Донецька. Переманювали на високі наукові пости, але я лишився вірним своєму Координаційному центру, бо анкетне паблісіті мені, самі розумієте, ні до чого. Отже, я не розміняв свій духовний багаж — респектабельність, доброзичливість, оптимізм — на примарне адміністративне благополуччя, як деякі абсолютні наукові нулі.

Потроху почав виступати на захистах і — тьху! тьху! — при мені не завалили жодного дисертанта. Подейкують, лише моя поява в залі розтоплює лід опонентських сердець... І я пишаюся тим, що у науковому розвої є,— хай не прямий, хай опосередкований,—але об’єктивно чесний внесок